Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

Адам не зводив з батька погляду, тупо сприймаючи те, що він говорить; Давидович скинув шубу, повернувся до стіни, щоб повісити її на кілок, й охнув, побачивши в проймі відчинених дверей білу постать.

— Зрадники! — Орися кинулася із стиснутими кулаками на старого. — Зрадники!!

Давидович ударив її кулаком по голові, і вона впала на долівку.

— Почула, погань… Ні, не можна тепер випускати лань з двору навіть на прив'язі. Гукни маму, хай покропить її водою…

…Того ж дня перед вечором на річці Гнізні біля Теребовлі ратники Давидовича вбили трьох гінців Івашка Рогатинського.

Розділ дев'ятий

НЕ ВБИВАЙ НЕВИННОГО!

Ні зловісне рокотання натовпу, що висипався на майдан до Дмитрівської церкви, ні апокаліптичні викрики Мартина Скрибки біля дзвіниці, ані мовчазні жерла гармат і гаківниць на валах — тої гемонської страшної зброї, звуку якої ніхто в місті ще не чув, не могли порушити благодушного спокою раннєлітнього недільного дня над Олеськом.

Теплінь, і тиша, і безшелесні тополі, і омолоджені м'якими блідо–зеленими китицями старі смереки, райкання жаб над розімлілою, майже висохлою Ліберцією, лящання солов'їв у темних садах надолужували порушену рівновагу між тривогою і спокоєм у світі.

І думалось потім Осташкові: не було б сьогодні такої дивовижної гармонійності у природі — хтозна, чи не переважила б шалька гніву й печалі і замість розсудливої стриманості взяла б гору нерозумна рішучість, і початок правого чину навіки знеславився б кривавим злочином.

Вигук кушніра Галайди дав людям почути цю тишу, і скресла добрість у їх серцях, вигук спинив підняту руку над головами невинних — так у критичну мить добрий фірман зупиняє міцним ривком віжок розшалілих коней, які під натиском важкого воза скачуть наосліп у стрімголову пропасть.

Галайда продерся крізь натовп до бабинця і з високого помосту гукнув до знавіснілих міщан, що з сокирами обступили переляканих до смерті чоловіків, жінок, дітей:

— Спиніться! Кров отрочат впаде на наші голови!

І в ту мить люди почули благословенну тишу, а серед неї, десь над головами, — свердляче жебоніння жайворонка, що повис грудочкою у зеніті і щебетом благословляв красу світу й сп'янілі від люті голови людей, які намірились ту красу скривавити. І опустились руки…

Затиснутий, зім'ятий натовпом Осташко глянув уверх і перехрестився: мент безумного шалу минув.

…Раннім ранком невідомо й хто приніс до Олеська жахливу вість:

— Луцьк спалили ляхи! До ноги вирізали!

Вістка повиганяла мешканців міста з домів. Поки її почули на замковій горі і в Івашковому дворі, міщани, озброївшись, хто чим мав, збігалися до Ринкової площі — наполохані й нерішучі. А Мартин Скрибка, роздерши на собі сорочку, загорланив:

— Опустіє земля, розсиплються камені й городи, джерела висохнуть, і вітри не повіють, і биті дороги опустіють, і перестануть жорна молоти, і море умертвиться, і многолистя дерев упаде, і яловими стануть плодовиті, і Бог прийде з престолу свого Страшний суд творити…

Страшні слова Іоанна Богослова з останньої книги Нового завіту, що, не раз викрикувані біснуватими жебраками на відпустах, престольних празниках, не лякали раніше навіть дітей, тепер набирали окресленого змісту — великий руський город знищений, убитий, і не Бог, а Люцифер з однораменним хрестом іде з заходу спустошувати православну землю, ллється черлена кров невинних, божеволіють жінки й діти, і станеться страшний пекельний суд тут — на Олеській землі; Мартин не переставав глаголити, нагнітаючи страх і гнів, голосили жінки, і хтось вигукнув:

— Ріж ляхів!

Сколихнувся натовп, умить розбився на гурти й розбігся по місту; не минуло й півгодини, як на майдан до Дмитрівської церкви зігнали з усього Олеська більше двадцяти польських родин на розправу.

Боярин Івашко наказав умить спорядити загін ратників для наведення в місті ладу, Каліграфа послав наперед, щоб він його іменем зупинив розправу; Осташка зім'яв натовп; жінки–полячки умлівали, падали на коліна, чоловіки із зв'язаними руками в безумному страху дивилися на своїх сусідів, які враз стали суддями їхнього життя.

Галайда вигукнув пересторогу з паперті Дмитрівської церкви і побачив, як сколихнулася юрба, рогатини, сокири, ножі опустилися долу, на ошалілих від люті обличчях людей тінями лягли зніяковіння і сором; приречені отямлювалися і, зів'ялі від раптової навали страху, з докором тепер дивилися на одномістян, які вчора були добрими сусідами, а нині замахнулися на їх життя; до них ще не дійшла думка, що невинні й судді, що хтось лихий і безпощадний, сам будучи звіром, розбудив звіра в душах цих людей, і карати винуватця сукупно треба, — приречені ще не усвідомили цього, а Галайда волав:

— Не вбивай! Чи винен він у тому, що єсть поляком? Хіба у Луцьку від меча королівських убивць загинули тільки русини? Чи пощадять вони й ось цих, коли вдеруться до Олеська? Шляхта милує лише шляхту. Того, кого б пощадили, тут уже немає! Де русин Давидович — суддя олеський? Його треба було спіймати і розіп'ясти он на тому хресті, ми ж йому дозволили вислизнути з города, а завтра зустрінемося з його посіпаками на олеських валах!

Розтавала юрба, полякам розв'язали руки, і було тихо на майдані, тільки жебонів жайворонок у зеніті і хихотів на могилі божевільний Мартин; цей сміх просяк у благодушну тишу, і ставала вона непевною, тривожною, зловісною; прогнати б Мартина пріч, хай не каламутить своїми вигуками й моторошним хихотом тієї решти спокою — дарма: тиша закінчилась в Олеську.

Задудніла земля від копит: униз по Вірменській вулиці чвалував загін вершників, попереду їхав лицар у кольчузі й гостроверхому шоломі — містяни впізнали боярина Івашка Рогатинського.

— Городяни! — вигукнув він, спиняючи коня перед стіною натовпу. — Нерозумне діло затіяли ви, шукаючи нині ворога поміж собою, — нема вже його тут. Он — порожня шкаралуща гадючника, — показав мечем на двір Давидовича, що з другого берега Галайдового моря дивився на Дмитрівську церкву білими вікнами з виструганого рогу. — Це він, сват мій, перший пролив кров олесьчан на Гнізні. Перші мої ратники впали не від рук польських ремісників, а від меча судді!

Він умовк, спазма пройшла його горлом, і зрозуміли люди, що запізніле каяття за дочку, яку віддав поганому Давидовичу, аби тільки умоцнити Олесько, пойняло тепер батьківське серце, і прихилились людські душі до олеського старости, бо і в нього, як і у всіх, своє горе. Підступили до нього ближче й мовчки чекали наказу.

Івашко переміг біль, який раптово й пекуче нахлинув до серця, він аж тепер утямив, що не бачити йому більше