Читати книгу - "Бора"

289
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бора" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 48
Перейти на сторінку:
проста, з чіткими лінями дзьоба та крил, довгим, загнутим хвостом — якби не цей хвіст-важок, була б ця пташка копією камінної чорної ворони, лише білою. Гордій висадив її на перетинку, немов на гойдалку — і хитнув. Пташка коливалась й коливалась, як маятник на годиннику.

— Ну для чого? Я ж не маленька, — Божка нарешті реагує на іграшку, і з усього видно, що подарунок припав їй до душі: Гордій вважає її маленькою — це мінус, він виявляє до неї знаки уваги — це плюс.

А ввечері починаються розмови під пострілювання дров у каміні…

— … Думати — шкідливо!

Тут Гордій розплющив очі і голосно видав своє промовисте «хм!!!» — особисто для Божки.

— Принцесо, — мовив він, — ти зараз страшну глупоту сказала. Не повторюй її більше.

Божка скинула капці, залізла з ногами у старе крісло біля каміна. Смикнула було себе за чубчик, пробуючи накрутити пасмо на палець. Але воно прокручувалось, миготіло закоротким хвостиком у повітрі.

— А ви взагалі чули, що я говорила? — відказала вона. — Ви ж дрімали, думаючи про своє, а увагу увімкнули лише на останній фразі.

— Ти казала, — тоном слухняного учня відізвався Гордій, — що страх зробити помилку паралізує. Так? І тому в багатьох випадках треба просто діяти, і все. А думати, принцесо, треба завжди. Перш ніж щось зробити, завжди краще подумати.

— Не завжди! — Божка не мала наміру здаватися. — Часом занадто багато думати — зайва ланка у процесі. Он Бора придумала фінал свого роману, коли просто сиділа в туалеті…

— Божко!

— Боро, я ж у сенсі — сиділа за зачиненими дверима. Як миша у пастці.

— Вона перед тим надумалась донесхочу, — вставив Гордій. — Мені так здається.

Але Божка його не слухала, провадила своє:

— …а рішення — бац! — і прийшло, коли вона намагалась вибити двері. Отож, думання — зайве заняття, коли йдеться про те, аби діяти. Чимало проблем не вирішити думанням.

Гордій розреготався.

— Не можу погодитись, хоч ріж.

— Гаразд, — голос Божки полагіднішав. — Давайте ближче до вас!

— Давайте, — погодився Гордій.

— От ви довго думали перед тим, як завалити сюди з бензопилкою?

Божка вмить опинилась на порозі, встигнувши скочити за двері та схопити шапку Гордія з вішака. Стоячи на порозі у недбало насадженій на маківці шапці, вона й справді зараз чимось віддалено нагадувала Гордія.

Артистка.

— Довго думали, перед тим, як запитали: «Хм!!! „Техаську різанину-5“ бачили?»

Вона безперечно мала неабиякий дар перевтілення, в тому числі — голосового.

— Я?!! Мовчав як риба!

— Ага. Як риба-пила, — підхопила Божка. — І трьох секунд не думали. Просто увімкнули двигун — і по всьому.

Вона закинула шапку на вішак, судячи з виразу обличчя — влучила; і, задоволена, повернулась у своє крісло.

— Ну так це була зовсім інша ситуація. Не до розмірковувань було.

— І я про те. Рішення народжується у дії. А у нас як? — і вона змінила голос, розігруючи чергову сценку у своєму театрі одного актора. — Ну що? — Я думаю над цим. — Що ти вирішив? — Треба подумати. — А тепер що скажеш? — Ще не вирішив… Жодної дії! Сама говорильня. Бла-бла-бла, бла-бла-бла. Усе застрягає у думках та розмовах. Саме лиш порожнє думання, катуляння проблеми на язиці. І ані руш!

Дорослі мовчки дивляться на Божку. Чорна ворона на камінній поличці теж не зводить з неї чорних блискучих очей.

— У принципі, все правильно, — озивається нарешті Іван Іванович. — Prius quam incipias, consulto opus est. — «Перш ніж почати, подумай».

Помітивши, що стала центром уваги, Божка знітилась, що на неї не схоже, і відкинулась на спинку крісла.

— Це хто так говорить? — нарешті озвалась Бора. — Ти про кого?

— Про нас усіх, — Божка знову зачепила пасмо короткого волосся і спробувала накрутити на вказівний палець. — Хто морозива хоче? — різко змінила вона тему. — Без думання, швидко! Так чи ні? Я принесла отакенне пластмасове відерце. Зроблю кожному десерт. Кому з варенням, кому з тертим шоколадом?

— Тільки не мені, — попередила Бора.

Лідія увесь цей час мовчки малювала Кіцманя, який бавиться із порожньою коробкою з-під чаю, губить її, відскакує боком на безпечну відстань, а тоді, крадучись, нечутно підбирається до здобичі… Стрибок! І ось вже завмер, розпластавшись на животі: голова у коробці, усі чотири лапи та хвіст роз’їхалися в різні боки зірочкою.

— Доведеться Борі вставити Кіцманя у роман, — сміється Божка, показуючи пальцем на кошеня. — Не пропадати ж ескізам!

— Це не для роману, — серйозно відповідає Лідія, не підводячи очей. — До книжки малюватиму тільки світ речей. Роман романом, а серія про птахів та котів — сама по собі.

— Во поперло! — із захватом коментує Божка, підхоплюючи Кіцманя з підлоги. — Пішли, малий, допоможеш.

Лідія малює, закусивши губу. Вдома у неї на це часу немає. Там вона робить те, що потрібно, а тут — те, що приносить втіху. Чужій людині може видатись, що Лідія — погана мати. Воно збоку, може, й справді так виглядає. Але Лідія каже, що дітям потрібна щаслива мати, а саме щасливою вона повертається додому після того, як чергова її ілюстрація лягає у коричневу шкіряну теку, знайдену в шухлядці. Лідія навіть мамі не каже, чому вона тепер так часто залишається у Львові. Бурмоче щось про театральні прем’єри, які пізно закінчуються. Сказати, що малює, — мама не повірить, а як повірить — ще й висварить. Мама у Лідії приземлена та прагматична, вона за хату та город несе відповідальність, за трьох онуків, і зрештою — за Лідію. «Як би вона давала собі раду без мене?» — каже мама своїм товаришкам. А товаришки їй: «Ой, дивися-дивися, хтось у твоєї Лідії є у тому Львові…»

Божка повертається з білими кульками морозива, розкладеними у креманки. Окремо — варення, окремо — тертий шоколад. І застає діалог Бори та Івана Івановича, у який інші не втручаються.

— …знаю лише, що людина руйнує свою душу багатьма речами; хоча мала б відчувати, що їй шкодить. Хто до своєї душі прислухається, той багато чого не робить, — каже Бора.

— …або навпаки, багато чого робить. — підхоплює Іван Іванович. — Здавалося б, основних життєвих заповідей дотримуватись неважко. Але ж порушуємо, гуртом та уроздріб. А тоді страждаємо самі і змушуємо страждати інших… Я, Христино, про це у Миколи Гоголя читав сьогодні, — Іван Іванович гортає книжку. — Ось. Послухайте! — і з вказівним пальцем вгору: — «Люди, що відбігли, здається, від схованого у самих себе, незбагненного для них світу душі, повертаються у її „прєдєли“».

З натхненного цитування Івана Івановича незрозуміло — чи то хтось так переклав Гоголя, залапкувавши

1 ... 30 31 32 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бора», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бора"