Книги Українською Мовою » Теплі історії до шоколаду 📚 - Українською

Читати книгу - "Теплі історії до шоколаду"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Теплі історії до шоколаду" автора Надійка Гербіш. Жанр книги: ---. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32
Перейти на сторінку:
ошатному будинку на горі, з якої було виднілося місто з його червоними дахами й чи то зеленими, чи то засніженими — залежно від пори року — парками. У неї було багато іграшок, цікавезних книжок із красивими малюнками і навіть великий акваріум.

У тому акваріумі, підсвіченому загадковим блакитним світлом, жили барвисті рибки, химерні ракушки й чудернацькі водорості — дівчинка дуже любила спостерігати за ними. У Софійки була своя затишна помаранчева кімнатка, різьблене ліжечко з балдахіном, комод із гарним одягом і столик, за яким вона читала, малювала чи писала. Софійчині батьки були добрими людьми, але їхня робота завдавала їм стільки клопотів і турбот, що в бідолах залишалося не так уже й багато часу на свою маленьку принцесу-доню.

Тому Софійка нечасто їздила з ними в цікаві подорожі, рідко гуляла лісом і майже ніколи не грала в піжмурки… Дівча дуже сумувало, коли не могло говорити з матусею досхочу, бо матуся кудись поспішала. Засмучувалося воно й тоді, коли татко замість того, щоби почитати казку, вмикав їй аудіо-диска із начитаною акторами історією. Татко казав, що в нього так гарно не вдається, але Софійка знала, що в татка просто багато інших справ…

Кожного Різдва дівчинка просила в Діда Мороза, аби він наступного року приніс їй сестричку-подружку, з якою вони би разом гралися, розповідали одна одній свої таємниці, з якою би читали книжки й мандрували міськими парками. Однак мама завжди казала, що Дід Мороз сестричок не приносить…

Та, попри всі дорослі поради й застереження, Софійка дуже любила мріяти. Вона вигадувала таємничі світи, населяла їх казковими істотами, розмовляла з ними й бавилася в ігри, які також придумувала сама… Вона й про сестричку мріяла, уявляла її, вимальовувала подумки кожну деталь її личка, зачіски й одягу. Сестричку мали звати Любою.

— Матусю, як думаєш, якщо я цього року знову попрошу Діда Мороза принести мені мою сестричку Любу, він її принесе? — вкотре благальними очима дивлячись на неню, запитала Софійка.

— Сонечко, — пригорнула донечку мама, — Дід Мороз не може приносити маленьким дівчаткам сестричок чи братиків… Зате ти можеш у нього попросити будь-що інше, — підморгнула вона.

— Матусю, у мене все, чого я хочу, вже є… Але немає з ким тим усім ділитися… — дівчинка скрушно похитала голівкою і поклала її на складені на столі рученята.

Матуся дужче пригорнула Софійку й сказала:

— Знаєш, хоча в тебе й немає сестрички, я думаю, тобі буде з ким поділитися своїми книжками й іграшками. В околицях нашого міста є інтернат. Там вчаться дітки з убогих родин, і багато з них хворіють на туберкульоз. Вони рідко отримують гостинці й у них мало красивих речей. Думаю, десь там є маленька самотня дівчинка, яка, як і ти, мріє про сестричку. І про гарний подарунок від Діда Мороза. Або не лише від нього. Вона мріє про подарунок, зроблений дбайливими ручками такої ж маленької дівчинки, як і вона сама, яка добре розуміє її бажання і мрії…

Софійка одразу зрозуміла, на що натякає мама, і заплескала в долоньки від захоплення. Тоді підхопилася на ноги, дзвінко поцілувала матусю й ледь не пропищала:

— Ти просто чарівниця! Я вже біжу складати подарунок Любі!

— Якій ще Любі? — здивувалася мама.

— Ну, цю маленьку дівчинку, про яку ти розповіла, звуть Люба!

— Звідки ти знаєш? — недовірливо перепитала мама.

— Добра фея нашепотіла, — засміялося дівча й миттєво взялося за справу…

* * *

У тісній кімнатці з синьо-білими стінами стояло чотири залізних ліжечка. У кожному кутку кімнати були обдерті тумбочки, а посередині — стіл із чотирма стільцями навколо. За столом сиділи три дівчинки, сміючись і галасуючи. Одна пригадувала, як вчителька сьогодні смішно намагалася пояснити завдання, і як хлопці їй дошкуляли, і яка взагалі ця вчителька нудна й негарна. Дві інших підтакували їй і глузливо посміхалися.

— Любо, а ти так і будеш сидіти на тому підвіконні? — запитала одна з дівчат, підморгнувши решті. Ті придушили сміх, приставивши кулаки до губ.

Фіранка на вікні ледь заворушилася, і звідти почувся принишклий голос:

— Так. Мені не хочеться пліткувати разом із вами й говорити погане про Уляну Василівну. Чи когось іншого.

Тут дівчата вже не стримувалися й пирснули від сміху.

— Ну й сиди там, святенька, і виглядай янголят із золотистими крильцями, може, принесуть тобі німба за твою святість!

Дівчата аж трималися за животи, так реготали, а Люба, прислонившись чолом до холодного скла, заплакала.

Її мама померла чотири роки тому, батько багато пив, тож її ще маленькою відіслали в інтернат. Учительки тут були добрі, й дівчинка їх дуже полюбила. Вона намагалася пригадати, якою ж була її мама, дивлячись на них. На жаль, у дівчинки не залишилося жодної фотографії…

Любі подобалося вчитися й читати. Ось тільки оцінки нерідко їй ставили погані — сусідки по кімнаті ніколи не дозволяли бідолашній розкласти свої зошити на «їхньому» столі, тож вона вчила уроки на підвіконні. Дерев’яні віконниці були старими й дірявими, і через них продував пронизливий вітер. У Люби не було добротного одягу, щоб закутатися, тому вона часто застуджувалася й лежала хвора, пропускаючи заняття. Відтак ще гірше запускала навчання і ніяк не могла «наздогнати» однокласників…

Дівчата постійно з неї насміхалися й усіляко заважали їй підготуватися до уроків: то книжку заховають, то пляму на зошиті поставлять, то штурхнуть руку, щоби буква розповзлася, то просто голосно теревенять, як тільки Люба збереться почитати…

Але Люба на це не зважала й ніколи не скаржилася вчителькам і вихователям на дівчат чи навіть на своє кволе здоров’я. Вона тихенько продовжувала вчитися, коли випадала така можливість, а як уже несила було терпіти знущання сусідок, вилазила з ногами в старих, протертих в’язаних шкарпетках — матусиних! — на підвіконня, брала з собою зателепану, поторсану іграшку, яку колись встигла забрати з дому, коли її відвозили до інтернату, й нишком мріяла… Про гарний дім, із якого би відкривався вид на кольорові дахи будинків і парки, а не на ці сірі облуплені стіни технічних будівель, про барвисті книжки й теплий одяг, про нові іграшки, багато кольорових олівців і великий альбом для малювання, про тепле дерев’яне і не скрипуче ліжечко, про власний письмовий столик… А найбільше вона мріяла мати маму, тверезого тата і сестричку. Ох, тоді би Любиному щастю не було меж!

— Цікаво, — міркувала вона, — а чи існують на світі такі щасливі дівчатка, у яких є усе, про що я мрію? Ось як у мене буде донечка, я постараюся подарувати їй прекрасне життя,

1 ... 31 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Теплі історії до шоколаду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Теплі історії до шоколаду"