Читати книгу - "Анна Київська"

— Мені сказали, тут є поранений, а я бачу трьох ненажер, які набивають свої кендюхи, мов вепри!

— Ось цього нашого товариша з поголеною головою вдарили кинджалом у спину.

— Мабуть, там немає нічого страшного. Покажи-но мені свою спину, хлопче.

Пилип обернувся до неї.

— Боже мій!.. Я вже багато років лікую людей, зашиваю й перев’язую рани, але такого спотвореного обличчя ще не бачила. Хто ж то тебе так розмалював? Яку ж ненависть треба було мати, щоб отак жахливо тебе покалічити… Я насмішила тебе?.. Ти людина доброї вдачі. Покажи свою рану… Дайте мені ніж, я розріжу йому сорочку.

Олів’є, спершу оглянувши Аннин кинджал, який дав йому Пилип, простяг його старій.

— Гарна в тебе зброя. Мені здається, я вже десь бачив напис, схожий на оцей, що на лезі твого кинджала. Ти знаєш, що він означає?

— Ні, я здобув цей кинджал у бою.

— Тобі пощастило, лезо ковзнуло вздовж кістки, а то загинув би, — сказала жінка, накладаючи пластир і закріплюючи його довгими стрічками. — Тепер тобі потрібен спокій, десять днів.

З калитки, що висіла в нього на шиї, Пилип дістав монету. Стара жадібно схопила її.

— Срібна монета! Господи, ти щедріший за самого короля!.. Хай Бог завжди буде з тобою! Яка шкода! — прошепотіла вона, востаннє зиркнувши на спотворене обличчя. — Ну ж бо, кухарю, почастуй мене кухликом вина! Хіба я не заслужила? Стара випила кухоль одним духом.

— А вино непогане! — сказала вона, прицмокнувши. — Моє шанування чесній компанії!

Олів’є надяг Енберове вбрання. Троє чоловіків і далі мовчки пили. Невдовзі пролунало дванадцять ударів, сповістивши про північ. По кутках на соломі спали кухарчуки. Останній вогонь кидав дедалі тьмяніші відблиски. Дощ надворі вщух, але гроза не віддалялася, раз по раз спалахували блискавки, освітлюючи на мить бліді обличчя чоловіків, а від ударів грому двигтіла земля.

— Мені треба йти до короля, мабуть, я йому потрібен, — промовив Олів’є, насилу повертаючи язиком. — Дякую, друже, за вино й панталони. Я віддячу тобі з лихвою.

— Я на це розраховую! — відповів куховар, навіть не підвівши голови.

Пилип устав і якось нерішуче роззирнувся довкола.

— Ходімо зі мною, я проведу тебе до кімнати зброєносців та слуг. Накинь на себе накидку, щоб ніхто не помітив перев’язки та закривавленого одягу.

Вони піднялися сходами, перетнули зали, де дрімали, спершись на списи, охоронці.

— Тут жіночі покої.

— І оце тут тепер спить королева? — спитав Пилип так тихо, що Олів’є радше здогадався про це запитання, ніж його почув.

— Еге ж, якщо тільки вона не в короля… Що з тобою? Ти занедужав? — занепокоївся трубадур, почувши, як його новий товариш мимоволі застогнав.

— Ні, нічого.

Олів’є штовхнув двері до просторої кімнати, де стояв міцний дух чоловічого поту; тут на долівці лежали голі чоловіки, що намагалися знайти бодай трохи свіжого повітря. Олів’є з Пилипом переступили через кілька тіл.

— Оце мій маєток, — сказав королівський улюбленець і відхилив завісу, за якою стояло високе ліжко; на ньому спали, обійнявшись, двоє юнаків.

— Аморі!.. Рішаре!.. Ідіть звідси.

Юнаки, щось бурмочучи, навіть не прокинувшись, сповзли з ліжка, повлягалися на долівку й укрилися нижнім краєм завіси.

— Лягай тут, а я піду до короля.

Залишившись сам, Пилип ліг на бік, щоб не пошкодити плече… «Нарешті я під одним дахом із нею… Моя княжна спить за кілька кроків від мене… Хай буде благословенна рана, яка здружила мене з музикою й привела так близько до моєї княжни!.. Господи, я бажаю лише одного: побачити її саму і її сина, якому вона дала моє ім’я…» Він заснув, притискаючи до себе кинджал.

Коли Олів’є повернувся до свого ліжка, сонце високо вже підбилося. Пилип роздягся й спав голий. Трубадур замилувався цим гармонійним тілом, худим і м’язистим, і мимоволі порівняв його з тілом короля. Це порівняння викликало в нього важке зітхання. Він ліг, намагаючись не торкатися сусіди. Попри сміх і викрики зброєносців та слуг, які, певно, вже приступали до своїх обов’язків, Олів’є одразу ж заснув.

Йому приснилося, ніби Генріх кликав його, пестив і смикав за чуприну.

— Олів’є… Олів’є… прокинься!

— Чого тобі?.. Дай поспати!

— Олів’є! Устань.

Спершись на лікоть, Пилип дивився на чоловіка з посивілим чубом, що торсав його товариша. Під очима в чоловіка залягли темні кола, він важко дихав; юнаки, які оточили його, сміялися. Чоловік був схожий на короля.

— Ваша величносте, дайте йому поспати, вчора в нього був надто важкий день.

— Хто ти такий? Ти не із зброєносців… Я ніколи тебе не бачив. Що ти робиш у цьому ліжку?

— Я тут сплю.

— Я й сам це бачу, дідько б тебе взяв! Олів’є!

Нарешті заспаний хлопець розплющив одне око, потім друге.

— Ваша величносте!.. Ви тут? Мені так незручно…

— Що робить цей чоловік у твоєму ліжку?

— Це він урятував мені життя, вчора ввечері я розповідав вам.

— Я забув. Але ти не сказав мені, що він такий негарний. Як тебе звати?

— Рубцюватий, ваша величносте. Я служу у вельможі Шонійського.

— Гаразд, це мій вірний васал. Ти рицар?

— Ще ні.

— Я подумаю, що зможу зробити для тебе. Ти врятував життя мого любого друга, я вдячний тобі за це. А тепер уставай.

— Королю, я…

— Не манірся, я вже не раз бачив голих чоловіків. Уставай.

Пилип підвівся з ліжка, марно намагаючись затулити свого прутня; він стирчав з ранковою свіжістю, навіявши смуток на короля й викликавши захоплені вигуки в слуг.

— Як шкода, що при такій прекрасній постаті таке негарне обличчя! Ти хоч би відпустив чуба… Одягайся, поїдеш зі мною на полювання.

— Ваше величносте, його вчора поранили, він має відпочивати, — озвався Олів’є, взуваючись.

— З усього видно, що то рана незначна. Невеличке полювання не завдасть їй шкоди. Хіба я не маю рації?.. Нагадай мені своє ім’я.

— Рубцюватий, ваша величносте.

— Ось так, Рубцюватий. Я маю слушність, правда ж?

— Так, ваша величносте.

— Що ж, поспішаймо, олень не жде. Олів’є, подбай, щоб осідлали коня для твого друга.

І Генріх пішов, а за ним і гамірливий натовп зброєносців та слуг у барвистій одежі. Усі вони були досить вродливі.

— Вперше бачу, щоб король зацікавився чоловіком, який, даруй мені, не вирізняється красою… Гадаю, його зворушив твій чималенький прутень!

— Авжеж, хоч щось та мало ж у мене залишитись… Допоможи вдягтися, моє проклятуще плече ще болить.

— Стара Ермангарда казала, щоб ти відпочивав.

— А хіба в мене є вибір?

— Ні,— відповів Олів’є й засміявся.

— Навіщо ти сказав королеві, нібито я врятував тобі