Читати книгу - "Великі сподівання"

Естелла щоразу бувала в домі, вона впускала мене й Випускала, але вже більш ніколи не казала мені, що я можу її поцілувати. Іноді вона байдуже терпіла мою присутність, іноді була поблажлива, а то й панібратська, іноді ж запально заявляла, що ненавидить мене. Міс Гевішем частенько - перед Естеллою пошепки, без неї вголос - за питувала мене: «Чи ж не гарнішає вона з кожним разом, га, Піпе?» І коли я відповідав: «Так» (бо це була правда), моя відповідь проймала її якоюсь хижою радістю. А коли ми грали в карти, міс Гевішем стежила за нами, пожадливо переймаючись мінливими настроями Естелли. Іноді ж, коли її настрої були такі вже перепадисті й суперечливі, що я не зкав, на яку й ступити, міс Гевішем обіймала Естеллу з гарячковою ніжністю й мурмотіла їй на вухо слова, в яких мені вчувалося: «Розбивай їм серця, моя гордосте й надіє, розбивай без усякого жалю!»

За роботою Джо любив мугикати уривки однієї пісеньки, у приспіву якої говорилось про «Старого Клема». Це був не вельми шанобливий спосіб засвідчувати повагу до опікуна козальського ремесла, яким, здається, вважався цей святий. Пісеньку цю співалося в такт з ударами молота, і сама вона була ие більш як ліричним приводом, щоб згадати поштиве Клемове ім'я.

Молотам-но раз за разом - Старий Клем! Биймо дружно, биймо ладом - Старий Клем! Не шкодуй напруги й сили - Старий Клем! Вдар, луна щоб розкотилась - Старий Клем! Дужче хай вогонь жахтіе -• Старий Клем! Іскри тьму нічну розвіють - Старий Клем!

І ось одного дня, невдовзі після того, як з'явилося крісло на коліщатках, міс Гевішем раптом промовила, нетерпляче ворухнувши пальцями: «Ні-ні-ні, співай!» її пропозиція так мене сдивувала, що я, не перестаючи штовхати крісло, несподівано для самого себе затягнув пісеньку про Старого Клема. Вона її уподобала і стала й сама підспівувати, тихенько й задумливо, наче крізь сон. Отак у нас виробилася звичка роз'їжджати по кімнатах під ковальську співанку. Часто й Естелла до нас прилучалася,- хоча ми співали такими приглушеними голосами, [101] навіть коли втрьох, що були не чутніші за легкий подув вітерця у цьому старому понурому будинку.

Що могло з мене вийти за таких обставин? І чи могла моя вдача не зазнати їх впливу? То й чи можна ж дивуватися, що коли я виходив із жовтого смерку цих кімнат на денне світло, думки мої, як і очі, застилала мла?

Я б, мабуть, розповів Джо про блідого паничика, якби ото був не наговорив зопалу всіляких нісенітниць, в яких сам перед ним і зізнався. А так я побоювався, щоб мій паничик не видався Джо одним з пасажирів тієї чорної оксамитової карети, тож і не згадав йому про нього. Крім того, з часом я став ще більше, ніж перше, уникати згадок про міс Гевішем та Естеллу. Я ні до кого не мав цілковитої довіри, за винятком бідної Бідді,- і от їй я й розповів усе. Тоді я не розумів, чому мені так легко було ділитися з Бідді й чому вона так брала до серця все, про що я говорив, хоча тепер, здається, розумію.

Тим часом на кухні у нас тривали нарада за нарадою, які доводили мене до такого розпачу, що я просто місця собі не знаходив. Цей осел Памблечук мало не щовечора з'являвся обговорювати з місіс Джо моє майбутнє, і я щиро вірю (навіть тепер у цьому анітрохи не каючись), що таки витяг би загвіздок з колеса його візка, якби тільки мої руки спромоглися на це. Жалюгідний цей недолюдок до того зашкаруб умом, що не міг говорити про моє майбутнє, коли не мав перед собою, так би мовити, об'єкта своїх зусиль, задля чого він витягав мене (звичайно за комір) з кутка, де я тихенько сидів на ослінчику, і, поставивши навпроти вогню, так наче збирався засмажити, починав:

- Ось вам, добродійко, цей хлопець. Ось вам цей хлопець, якого ви виховали власною рукою. Вище голову, хлопче, і будь завжди вдячний тим, хто тебе виховав. Отже, добродійко, що стосується цього хлопця!..- При цьому він так розкуйовджував моє волосся (права на що, як уже згадувано, я не визнавав ні за ким змалку), притримуючи весь час мене за рукав,- що я прибирав такого самого ідіотського вигляду, який мав він сам.

Далі вони вдвох з моєю сестрою поринали в такі безглузді розмірковування про міс Гевішем та про те, що вона зробить зі мною й для мене, що в мене зі злості аж сльози виступали і я ладен був налетіти на Памблечука й нещадно відлупцювати. У цих їхніх діалогах моя сестра зверталась до мене так, ніби при кожній згадці мого імені видирала мені по зубові, тоді як Памблечук, взявши на себе роль непроханого опікуна, несхвально споглядав [102] мене, наче з сумом пересвідчувався, що його бажання залагодити моє щастя обертається вельми прикрими невигодами.

Джо у цих дискусіях участі не брав. Але згадувалося про нього ие раз, оскільки місіс Джо дійшла висновку, що він не дуже прихильно ставиться до наміру забрати мене з кузні. Я вже достатньо був підріс на ту пору, щоб стати підмайстром у Джо, і коли він сидів біля вогню й задумливо ворушив попіл, просунувши коцюбу поміж нижніми ґратками коминка, моя сестра вбачала в цих безневинних діях таку незаперечну ознаку його спротиву, що налітала на нього, шарпала щосили, видирала коцюбу з рук і відставляла вбік. Усі ці розмови закінчувались для мене якнайнеприємніш. Ні сіло ні впало моя сестра уривала себе на півпозіху і, неначе тільки-но помітивши мою присутність, хижо накидалась на мене з криком:

- О, ти ще тут! Ану киш у ліжко! Досить уже з тобою мороки на цей вечір! - Немовби вони робили бозна-яку ласку, доводячи мене до того, що й життя мені було немиле!

Так тяглося протягом довгих місяців і, здавалося, тягтиметься ще довго, коли це одного дня під час нашої прогулянки міс Гевішем раптом зупинилася і, не знімаючи руки з мого плеча, невдоволено зауважила:

- Ти стаєш високим, Піпе!

Задумливо втупивши погляд у далечінь, я тим самим досить переконливо відповів, що це вже від мене не залежить.

Вона більш нічого не сказала того разу, але невдовзі знов зупинилась і подивилася на мене, тоді ще раз, після чого насупилась і