Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики 📚 - Українською

Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

737
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики" автора Юрій Ігорович Андрухович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 140
Перейти на сторінку:
що мені як-небудь удасться викермувати його на щось історично сенсовніше чи хоча б на набережну Мотлави Длуґе Побжеже, ближче до портового Журавля, де нам стало вже зовсім по-балтійському добре.

Ні, звичайно, я розумію, що історія про те, як щоночі в гуртожитку ми випиваємо хоч би по одній пляшці з наших запасів і врешті повертаємся домів геть без нічого, була б і дотепнішою, й повчальнішою. І все-таки волію розповідати все так, як воно було насправді.

І останнє. З парасольок продалася тільки одна.

ҐЕТЕБОРҐ, 2005

Я прилетів у четвер пополудні, а відлетів у неділю. І єдине, в чому я упевнений: у Ґетеборзі справді є готель «Скандік Опален». Щоправда, жодної з трьох ночей я не спав у власному номері — завжди мене десь носило. Кая мешкала в тому ж готелі, як, здається, й усі інші.

Коли в неділю увечері я повернувся до Берліна, то знову відчув себе пораненим. І це нове поранення називалося «Кая». До речі, я його зовсім не сподівався. Хоч його ніколи не сподіваєшся. Дальші три — чотири місяці я то зализував свої рани, то знову їх роз'ятрював.

Не можу згадати, чому в суботу ми пішки пустилися з готелю на залізничний вокзал. Ми ж не збиралися нікуди їхати. На мапі Ґетеборга, яка в цю мить у мене перед очима, це досить неблизький шлях. З усього випливає, що слід було довший час триматись або Сьодра Веґен, або Стен Стуреґатан, а тоді, перетнувши Паркґатан, продовжити похід на північ дугою, яка чомусь називається Польгемспляцен. Я написав «чомусь», бо назва вказує радше на площу, якої там насправді немає.

Навіщо нам це здалося? Просто подивитись, як виглядає тутешній вокзал? Трохи дивна розвага. До того ж ми увесь час ішли під сильним дощем. Він був майже крижаний. А ще ж і вітер! З тих, які виривають з рук парасолі і розпанахують навстіж плащі. На межі вересня і жовтня Ґетеборґ нагадував нам про неминучість листопада. Іноді здавалося, що от-от сипоне сніг і почнеться чергова першість Швеції з хокею. Мається на увазі хокей з м'ячем, а не на траві.

Ми тремтіли від холоду і нестерпної близькості. Приміщення вокзалу здавалося велетенським табором для промоклих утікачів, серед яких переважали панки. Їхні кричущих кольорів ірокези аж парували у вокзальному теплі. Каю вони, напевно, приймали за свою. Якби я не знав, що вона зі мною, то так само прийняв би за їхню. Я відчув, як зараз мені увірветься не тільки терпець, а й усе інше. Де, до речі, він розташований у нашому тілі, той цілий терпець, хто знає? «Давай чимшвидше назад до готелю, — сказав я. ~ Треба якось рятуватися. Гаряча ванна і хоч би півпляшки коньяку». «Півванни коньяку і гаряча пляшка», — відповіла Кая.

Ми навіть не змогли дочекатися трамваю. Запхавшися до першого-ліпшого таксі, ми до болю стисли одне одному руки, до хрускоту в кістках.

Тому мій Ґетеборґ — це найменше місто світу. Воно обмежується навіть не територією власного центру і не готелем «Скандік Опален», навіть не моїм номером у тому готелі. Воно поміщається у ванні мого номера і частково — у пляшці українського коньяку, це крихітне, але прекрасне місто, ідеально захищене від крижаного північного дощу і по вінця наповнене теплою піною й доторками.

І таким воно б мені назавжди й залишилося, коли б не прогулянка над каналом наступного дня. Але мені зовсім не хочеться розповідати про нього, як і про тих людей, що цілими родинами масово повилазили на скупе північне сонце і порозсідались уздовж берега на розкладних ікеївських стільцях навколо розкладних ікеївських столиків і як усі вони, обгорнуті пледами, недвозначно насолоджувалися вихідним і всі без винятку (всі!) напихалися блідим картопляним ікеївським салатом із пластикових тарілок.

Наші з ними уявлення про справжнє життя того ранку дещо різнилися.

ҐРАЦ, 2003, 2006

Найбільше на світі мені подобаються міста, які дозволяють подивитися на себе з гори. На щастя, їх багато.

Чи не тому я вибрав одного разу Львів і потім упродовж кількох десятиліть не переставав повторювати, що він і є моїм улюбленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я на ньому існую. І за те, що на ньому існує таке ненормальне місто, з чарівною горою посередині. Високий Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої романтизмом молодості. Я вилазив на нього зокрема й тоді, коли жити далі здавалося неможливим. Я сідав на траву під його, скажімо, п'ятсотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дивився вниз на місто з його відчутно поруйнованою романо-ґерманською структурою, випивав одну або й дві пляшки дешевого, зате міцного вина — і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий Замок дорівнював тому вину. Він став для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього. Мені залишається повторювати за Станіславом Лемом: «Він був для нас тим, чим для християн є небо». Станіслав Лем знав, що пише: він народився у Львові 1921 року — і цим страшенно багато сказано.

Самого замку на Замковій горі у Львові немає вже близько трьохсот років, тобто востаннє його руйнували шведи Карла XII, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у собі примару, вона дезорієнтує, вона передбачає, що ми віримо у привидів і погоджуємося з будь-якими топографічно-поетичними умовностями. Точнісінько як у Ґраці.

Отже, у Ґраці я не пропустив жодної нагоди зійти на Замкову гору. Щоб це не звучало надто патетично, додам: жодної з двох. Таким чином, поки що це спрацьовує зі стовідсотковою відповідністю — один мій приїзд до Ґрацу дорівнює одному сходженню.

Першого разу я вивів за собою (ого, який пророк! вивів за собою?) певну молоду особу, що її в цьому та деяких інших моїх текстах я називаю ОК. Ми покрутилися з годину серед інших недільних людей, помилувалися всіма можливими панорамами і випили по останній каві. Усе було настільки красиво, цей черговий варіант моєї Європи з її майже штучними каменями й вічнозеленими деревами, що цілком нестерпно защеміло всередині. А місто внизу мало таку ж, як і у Львові, романо-ґерманську структуру, тільки аж ніяк не поруйновану, а цілком вдало збережену. Тому й розпити одну-дві пляшки поганого міцного вина якось не виходило. Ані просто залягти у траву під п'ятсотлітнім деревом. Я

1 ... 30 31 32 ... 140
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"