Читати книгу - "Похорон богів"

Іскоростень стоїть на добрій горі, вали та греблі за ним неподвижні, але ми раділи з чорної журби: нас уже починав мучити голод. Ми тепер вилазили на заборола й сумно вглядалися за варязький товар. По тон бік возів біліли наші ниви. Достигав хліб, а ми пухли од голоду,

Мій батько добре знав, та й не тільки батько, що надії на перемогу нема: Іскоростень довго не вистоїть. Хоч ніхто начебто й не стріляв, і з города ніхто не виходив битись, і недруги стояли на два перестріли од іскоростенських заборол.

А в Ладин день до Іскоростеня прийшли переговорні, їх привів Свенельд. Батько стрінув їх за Красними воротами, сам у бороні й з мечем, ті також боронні й мечні, а Свенельд у княжому корзні та золоченому шишаку.

Батько й сам хотів перемови: далі боротися не було сил. Вої з голоду поставали як ті тіні, дмухни — і впаде. Померлих стало ніде ховати, люд так збайдужів, що трупи валялися на вулицях, а бої збирали їх, тягли волоком і перекидали через заборола в греблю. Ото був пир для ворон. У городі стояв такий сморід, що Свенельд не захотів іти далі брами Красних воріт: отак у брамі й перемовлявся з батьком та нашими старцями, А городяни стояли віддалік.

Потім варяги повернули до свого стану.

Дума не спала цілу ніч — старці висиділи в думній світлиці до рана. Старійший Володарко аж охрип: «Не піду в стан Щековичів, Свенельд усіх нас поб'є». Перед тим Свенельд кликав батька та старців на перемови до свого стану. Батько мій довго мовчав, тоді каже Володаркові та старцям: «А що можемо вдіяти? Так і так смерть. Може ж, не похапають...» Він сам не вірив у це, та що було робити.

Ніхто не вірив у порятунок, але вранці вбралися в нове й пішли Красними ворітьми через греблю. Батько погладив мене по голові, а тоді довго і так сумно глянув на мою матір, неначе відчував, що більше сюди не повернеться. Аж мені защеміло було в очах.

Ми стояли в брамі й дивилися, як передні варяги розступаються й пропускають наших у свій стан. Що було далі, ми не знали.

Вже потім я довідався од старших людей, як усе діялось у варязькому стані. Ледве дійшли наші до березового гайка, як варяги похапали всіх і поскручували їм руки, а потім кинули на вози, мов телячі туші, й повезли Широким бродом через Уж.

Отак довезли їх до старого дуба, що в нього був улучив колись перун. Аж під дубом стоїть якась баба з дітеським. Батько зроду не бачив цієї старої жони, але інші наші старці одразу її признали. Жупан Володарко мовби дуже весело проказав: «То це нас доставили на весіллє? Це ж твоя наречена жона, велій жупане Маломире! Хай тобі споможе Дажбог».

То справді була княгиня Ольга: всенька в чорній жалобі од голови до п'ят, стара та зморшкувата, наче сушений проти сонця гриб-маслюк. Таж їй уже минало шістдесят і друге літо!

Вона підійшла до возів, обдивилась наших і сказала гридням:

— Розпутайте їм руки й одпустіть. Хай не думають наші гості, що ми взяли їх у полон.

А потім каже до мого батька:

— Хотів ти пойняти мене, велій жупане Маломире, а тепер видиш сам: застара я вже для такого молодого мужа. — Й засміялася рипучим смішком, а тоді таки споважніла, махнула до гриднів, щоб одійшли: — Я вже помстилася за свого мужа Ігоря. А ви кару вибирайте самі. Хочете бути розірвані між двома деревами — звелю вчинити так, а хочете бути потятими — потнемо вас мечем.

Стрийко Володарко сказав княгині:

— Ми сли Деревлянської землі, а сла негоже вбивати. Ми ж учора не вбили твого сла — світлого князя Свенельда, то за що ж маємо вмирати тепер?

Ольга одмовила:

— Куди вже вам було! Ви й так переможені, ваші животи в моїх руках. Можу вас убити або помилувати.

І тут озвався батько мій Маломир:

— А що б ти заспівала, коли б так оце вчинили з тобою ми торік?

— Кожен викручується по-своєму.

— А де ж княжа честь?

— Честь у того, чия гора, великий княже! — Й знову засміялась деренчливим смішком. — Честь князя в його силі. Якщо я вас одпущу — ви все одно зможені. Глянь-но на своїх бояр: вас голод знесилив, уже не вдержите меча в руці. Завтра ж повідчиняйте перед нами ворота Іскоростеня, кажу вам добром. Вам нема куди діватися, любі гості мої, хоч хай би я й одпустила вас нині з дарами.

На це вже ніхто нічого не одказав, усі стояли й зацьковано роззиралися. Тоді до княгині підійшов її молодший брат Свенельд:

— І доки ти з ними панькатимешся?

Варяги теж загомоніли й почали гарцювати кругом наших деревлян — ось-ось потопчуть їх кіньми. Батько схопив одного коня за хряпи і вдарив кулаком, але був такий знесилений, що лише спіткнувся і впав, а варяги хотіли були кинутися й посікти наших на капусту. Стара не дала. Крикнула щось по-варязькому до брата, Свенельд плюнув і заходився розганяти свою гридьбу.

Нашим знову пов'язали руки, зігнали до дуба й виставили сотню стерегти. Ольга ж сіла на воза й кудись поїхала, нічого не сказавши нашим слам.

Та надвечір знову повернулась. Разом з нею тепер були обидва брати. Старший брат Ольжин Асмус вийняв оскіпом наш город Вручий. Асмус був не такий лихий, а може, хитріший од Свенельда. Був воєводою молодшої дружини ще тоді, коли мій дідо Нискин убив їхнього батька Ольга. Без Асмуса Ігор не поборов би нас, хоча й не любив братів своєї жони Ольги.

Отак-то було...

А ми тим часом сиділи в Іскоростені й ждали. Ждали нового дня. Просиділи ми на валу до сходу сонця. Мати моя колише твою матір на руках, а та плаче так жалібно, наче недуже котеня. Матір зітхає, я й собі тру очі кулаком, щоб не заплакати, дивлюся на варязький стан і жду сходу сонця.

Але сонце не зійшло. Город накрило якесь волохате хмаровище, шаруватий чорно-білий туман. Я ще зроду не бачив такого туману. Білі й чорні вихори перемішувалися