Читати книгу - "Рута"

Зусилля танкістів не дали результату — беззбройні люди не боялися танкової гармати. І тоді до сутички приєдналися Алфьоров із командиром відділення.

— Окупанти! — закричав молодик, коли гармата зупинилася.

— Ах, акупа-анти! — заревів Алфьоров. — Ну тада ти сам напросився!

З цими словами він зірвав автомат з шиї і схопивши, немов весло, вперіщив прикладом, здалося, просто хлопцеві у груди. Але той виявився готовим до нападу і вчасно відскочив. Сивому у шапці пощастило менше — командир відділення влучив йому прикладом у плече. Старий заточився, і його відтягнули назад, але на зміну одразу прийшло двійко хлопців студентського віку.

— Окупанти! — горлали люди.

— Ах ви, паскуди! Фашисти недобиті! — Козлов схопив свою диво-зброю наопаш і теж приєднався до бійки.

Беззбройні хлопці спритно уникали прикладів, відповідаючи на удари лише дошкульними словами. Але врешті все-таки мусили відступити, бо зброя, хай навіть застосована не за призначенням, сильніша за голі руки.

У цей момент в натовпі почався рух. До місця подій поспішав телеоператор з камерою. Він знімав з плеча все, що відбувалося — танк, солдатів, хлопців, що ухилялися від ударів. А за спиною оператора, немов вірний зброєносець, бігла дівчина в яскравій жовто-зелено-червоній шапці, готова виконати будь-яке прохання.

— Касету! — і дівоча рука пірнала у чорну сумку на боці та видобувала звідти чорний паралелепіпед з яскравою наклейкою BASF.

— Візьми! — і вона брала відзняту плівку та ховала її в надрах сумки.

Оператор на мить відірвався від вічка, оцінив картинку і змістився вбік, щоб прожектори не сліпили об’єктив. Дівчина трималася за ним, ніби приклеєна.

Козлов, розпашілий від бійки, підняв очі й помітив нових учасників подій.

— О, знайомі обличчя! — видихнув він. — А ми-то якраз і чекаємо.

Він зробив кілька кроків назад і притулився плечем до танкової броні, намагаючись відновити збите бійкою дихання. Водночас руки його діяли самі собою, як це буває у справді обдарованих людей. От вони перехопили автомат у бойове положення, великий палець правиці клацнув запобіжником у позицію «одиночний», мізинець зачепив затвор і смикнув на себе: «Клац-клац!»

У цю мить Андрій зі свого місця біля паркану теж помітив Руту, та й хіба міг він проґавити її? Так само й вона хіба могла пропустити гарячу ситуацію? Андрій дивився на дівчину, не ладен відірвати погляду. Її обличчя то ховалося за спиною оператора, то виринало звідти — зосереджене, немов у відмінниці на контрольній, і від цього ще миліше.

Цією картиною можна було милуватися вічно, але раптом краєм ока Андрій помітив Козлова, що, сперши лікоть на трак танка, вдивлявся в оптичний приціл. Він кліпнув, уважно подивився на сержанта й, одразу оцінивши лінію прицілу, зрозумів, що відбувається. Але наступної миті він раптом знову перетворився на маленького безпомічного хлопчика, що заховався у скляній капсулі десь глибоко в голові, не маючи контролю над цим тілом, над цією ситуацією.

Палець Козлова торкнувся спускового гачка, груди повільно випустили повітря, як це завжди роблять снайпери перед пострілом.

І тут Андрій нарешті повернув собі владу над тілом та зірвався з місця з шаленим криком:

— Ні-і-і-і-і-і-і!

Від стрільця його відокремлювало лише кілька метрів, але шлях несподівано перепинив хтось із солдатів, що теж не витримав дуелі із беззбройними. Він зробив крок назад, Андрій врізався плечем у його плече, затримався на мить, і цієї миті вистачило, щоб Козлов встиг натиснути на гачок.

Затвор смикнувся, відправляючи бойок у капсуль, порох загорівся і вибухнув, виштовхуючи кулю, борозни нарізки закрутили її навколо осі, і гостра, досконала за формою, ідеально підігнана до ствола куля вирвалася назовні, ставши продовженням лінії прицілювання, матеріалізуючи погляд стрільця.

Все відбулося так, як навчав замполіт. Козлов цілив у камеру. І влучив у камеру. Але за камерою стояла дівчина Рута, і, пробивши тонкий пластик корпусу, касету та декілька електронних плат, куля вилетіла з іншого боку і м’яко, неначе у масло, увійшла в дівоче тіло.

Дівчина впала без зойку. Неначе квітка, підрізана гострою косою.

Квітка Рута.

11

Комп’ютерний намет — саме по собі це словосполучення викликало би посмішку у нормальної людини в нормальні часи. Але не на Майдані. Адже інформаційна боротьба із владою, яка монополізувала практично всі телеканали, радіостанції та газети, купивши їх або ж взявши власників за чутливі місця, відбувалася переважно в інтернеті — зоні свободи, контроль за якою належав Заходу і тому залишався недосяжним для українських скоробагатьків. Політичні сайти, групи та сторінки дірявили щільну стіну пропаганди так, що у дірки визирало владне спіднє. А з початком протестів на Майдані до них додалися численні ресурси, які займалися не лише інформуванням, але й збиранням допомоги. Мільйони людей були підписниками таких сторінок, і варто було написати пост про те, що Майдану потрібна питна вода, як буквально за дві години її не було куди складати, всі комори були заповнені пляшками, а їх все підвозили палетами, підносили упаковками та каністрами. Так само швидко з’являлися ліки у медпунктах і теплі речі на складах Профспілок та Київради. На кухнях уже підсміювалися з такого ентузіазму, застерігаючи, що простіше самому купити пачку солі, ніж написати пост, а потім думати, де дівати тонну цього чумацького товару — адже у питаннях їжі українці міри не знають.

Однак не лише постачанням та політикою займався майданний інтернет. Звідси вели стріми декілька телеканалів, тут забезпечували зв’язок із провідними інформаційними агенціями планети, проводили пресконференції, організовували прямі включення у радіо- та телеефіри.

Технічним забезпеченням усієї цієї інформаційної машинерії і займався комп’ютерний намет — зелене військове шатро, символічно розтягнуте біля скульптури козака Мамая — символу, талісмана і оборонця українців вже багато століть. Там, під захистом армійського брезенту, стояли стійки з надсучасними серверами, які пожертвували для революції комп’ютерні компанії, під’єднані оптоволоконними кабелями до інтернет-ліній, наданих у користування провайдерами, нафаршованими програмним забезпеченням, безкоштовно поставленим авторизованими дилерами. Ну а керував усім цим господарством не хтось, а сам Дмитро Шимків, голова «Microsoft Україна», який спеціально для цього взяв відпустку за основним місцем роботи.

Саме до комп’ютерного намету, інформаційного центру Майдану, і попрямували Семен з Андрієм. Ранній зимовий вечір уже огорнув