Читати книгу - "Тато в декреті"

І от поки поїли, поки попили, поки вдягнулися, триває третя година Ранкового Виносу Мозку. З обох боків ниття, крики, голова розколюється — я б’ю себе кулаком по щелепі і кричу так, щоб Оксана почула:

— Якби я знав, що таке буде, то не впевнений, чи хотів би я двох!!!

Навмисне вжив складну фразу без іменників, щоб зрозуміла тільки Оксана, але не діти. А вона все одно потім зі мною цілий день не розмовляла. Тільки ввечері:

— Ти що, справді так думаєш?

— О господи, ні, звичайно. Згадай, у якому ми були стані.

— Ти ж усвідомлюєш, що наступного разу вони можуть зрозуміти?

Ну, наступного разу можна перейти на англійську. Утім, із часом психотичних моментів у дорослих дедалі менше, бо з дітьми стає дедалі легше домовлятися. Правда, буде ще підлітковий вік, коли наші сини вже розумітимуть іноземну, але ще не розумітимуть метафор. От і думаю: що краще? Вивчити до того часу китайську мову чи китайські медитативні практики?

Траплялися дні, які Оксана називає non stop. Навіть коли ви обоє водночас удома — жоден не може усамітнитись або розслабитись хоча б на унітазі, бо за тридцять секунд — стук у двері й ніжний голосок:

— Тату! Чого ти так довго? Виходь!

Якось після жіночого свята, гуляючи з малими надворі, я підслухав таке:

— Чоловік мене питає, що я хотіла б на Восьме березня. А я йому: у нас двоє маленьких дітей. Ну чого я можу хотіти? Я хочу прийняти ванну. Сама. Хочу поїсти. Гарячого. Двома руками! І випити каву. Гарячу. З цукеркою! Цілою!!!

Мені це здалося дуже дотепним. Настільки точним! Я переказав Оксані. А вона мені:

— Тю. Це ж фольклор з Інтернету.

Оскільки ми з Оксаною стали батьками за часів Януковича, то зловживаємо поняттям «Покращення». Дитина плакала, насмокталася молочка й заспокоїлася — Покращення. Кишкові кольки припинилися — Покращення. Ну і в цілому, поступове полегшення з часом, коли діти ростуть, — воно-таки.

Один друг, дитині якого тоді був майже рік, розповідав:

— Якщо я від жінки чогось хочу... ну, наприклад, сексу, — сміється, — вона мені й каже: «Коли я буду спати по вісім годин на добу — тоді все буде». А я: «О-оу. Це ще так не скоро».

Здається, у нас таких періодів не траплялося. Крім суто медичних: скількись там тижнів після пологів не рекомендували лікарі. Чи, може, я просто не хочу ці періоди пам’ятати? Імовірно, ще з нашим першим сином, коли я прокидався о шостій ранку й забирав малого, щоб дати Оксані виспатися, — це було не тільки з почуття обов’язку, але й через власний інтерес.

Можливо, чоловіки все ж таки фізіологічно влаштовані інакше, ніж жінки: якщо є цікава ідея — який би виснажений ти не був, а завжди можна протягнути ще півгодини. А вже потім умерти.

Правда, коли я щойно пішов у декрет із двома, раз чи двічі траплялося, що Оксана робила паси в мій бік, а я казав «завтра». Але тільки раз або два за весь час, точно не більше.

Та й то було це давно і неправда.

Останні півроку ми з Оксаною періодично повторюємо собі:

— Усе-таки найважчий період минув. Якщо все тьху-тьху...

Дітки ростуть, і стає легше. Дедалі легше.

Коли молодшому не було року, а старшому щойно виповнилося три, я вперше лишився з ними сам майже на тиждень. Оксана поїхала у відрядження. Стояв липень. Плюс тридцять або тридцять п’ять градусів. І треба здійснювати маніпуляції дітьми: того підніми на ручки, того перевдягни. Постійно пітнієш. Але мені вдалося психологічно налаштуватися: я буду рухатися якомога повільніше, я буду глибоко дихати й ніколи нікуди не поспішати, я ні через що не дратуватимусь, я зберігатиму спокій.

На вихідних ми з обома синами гуляли: молодший у візочку, старший на велобігу. Сусіди, у яких двоє дівчаток того самого віку, що й наші хлопчики, підійшли:

— Как у Вас получается? Мы пока поодиночке не передвигаемся.

Справді, вона й він у той період пересувалися з двома візочками командою, ніби в бойовиках поліцейські-напарники, які прикривають один одного.

А коли я сам, будучи з двома дітьми, бачив двох батьків із однією дитиною, то казав собі тихенько:

— Халявщики...

Мене морально підтримувало те, що я з точністю до години знав, коли повернеться Оксана. Чомусь легше витримати тиждень, але напевне знати, що її поїзд у четвер о дев’ятій, ніж витримати день, якщо очікував, що вона прийде о шостій вечора, а її нема до восьмої. Колись у відрядженнях дратувався, якщо вона телефонувала мені й розповідала, як утомилася, — а тепер сам повсякчас шлю їй повідомлення й розповідаю, який паскудний збіг стався щойно: один сходив по-великому на вулиці, а поки я знімав йому підгузок, інший упав із дерева. Не високо, але плакав. А я йому:

— Почекай, синку, у мене тут аварія! Вставай сам, іди сюди. Гляну, що там. Ударився? Сильно? Тоді давайте інакше. А ну, менший, ти стій —