Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Така натура пропадає намарно! — не раз театрально вигукував Октябрьов, натякаючи заразом на всю ту незручну ситуацію.

— Зрадник! — жартома шкварчала я.

Я не знаю, як Єжи знову відновили в академії, позаяк малює він препаскудно. Як діти на уроці образотворчого, десь так. У мене серце кров’ю обливалося, спостерігаючи за тим, як він годинами йойкається над усією цією вбогою мазаниною. Єдине, що його рятувало,— так це благородна вправність у триманні пензля.

Але власна відсутність хисту жодною мірою не заважала Єжи відмінно знатися на мистецтві. Він завжди міг підказати, коли щось не так. А от використати знання собі на користь — дзуськи.

— Це через те, що ти розбовтаний, що в тобі немає Духу. Ти не можеш точно скерувати свою руку, вказати куди їй рухатися. Ти не знаєш, чого хочеш і прагнеш,— якось вирішила поморалізувати я.

— Хто б казав,— віджартувався Єжи і грайливо зиркнув на мене. Я опустила очі й посунула у свій куток аудиторії домучувати негарне товсте ню. Серце зрадливо торохтіло, щоки палали. От трясця!

Вперше з Єжи переспали під час вечірки з нагоди Нового року. Це було вже трете грудня, чи щось близько того. Ми з Октябрьовим і Ат-кою перетікали з вечірки на вечірку, від столу до лавки і навпаки.

Я ходила у маскарадному костюмі міської божевільної. Вірніше, усі гадали, що це вбрання — шарж, а не мое справжнє обличчя.

В ході тинянь ми опинилися на одній ту-сівці з Єжи, той сам уже був добряче вмазаний.

— О, Єжи! — скрикнула з порога, щойно зайшла і побачила. Повисла на ньому.— Я так скучила, чогось... Ти уявляєш, от тільки якось зрозуміла, що скучила,— бубню я. Галдить музика. Невідомо, чи він чує.

Відходить вбік:

— Дава-ай, знімай шубу і будемо розважа-атися!

Загалом, отак і розважилися. Я була така п’яна, що ліньки прибирати його значно нахабніші руки, та вже і не бачилося ніяких причин, аби бути проти — вільна кімната на другому поверсі чиєїсь дачі, відносна, навіть у чомусь романтична темінь. Запах перегару і цитрусів.

Зранку зустріч на кухні, я спала в іншій кімнаті:

— Тепер ти мене писа-атимеш? — сонно усміхнувся він, чухаючи голе волохате пузо.

— Ні. А що, маю?

Відтак нічого не змінилося. Як він сказав, «приємний дружній секс» і по всьому.

Я прохмелилася й зрозуміла, що загалом ситуація не покращилася — він і надалі для мене нескорима головоломка, і ніякий «дружній секс» не перекує ситуацію.

Напружено й проблемно проминув п’ятий курс. Ми захистили диплом. Мені четвірка — я не зважала. Єжи вліпити три бали. Тоді це і був один із небагатьох випадків, коли він утратив контроль й збісився. І то обурювався скорше на себе, аніж на викладачів.

Відстрілявши зайці-держіспити, ми з Атою, Октябрьовим і Єжи подалися в гори. Спочатку їхати збиралися втрьох, але Єжи хтось кинув, знову довкола нього завертілася баламутна історійка, тому він і впав нам на хвіст. Що-що, а завдавати оточенню зайвого клопоту він уміє. Проте всі прикидалися, що раді його присутності. Особливо я.

Ми розбили табір на сонячному боці галявини побіля заростей чорниці, дрібної та солодкої, як сльози щастя. Мешкали вчотирьох у славетному наметі «Бурундучара». Хлопці змайстрували щось на кшталт бесідки із накриттям від дощу, пеньками-кріслечка-ми і багаттям у центрі, обкладеним річковим камінням.

Ми з Аткою, лісові царівни, прикрасили дерева довкола барвистими стрічками і мокрими речами, що так ніколи і не сохли, адже дощі тут — норма. Як і містичні незбагненні оказії. Чутки про надприродне мандрували від намету до намету, прилипаючи до босих п’ят людей із порожніми кружками, які просять у них щось налити.

І щоночі ми завзято переказували один одному чудернацькі жахливчики похриплими від холоду та куріння голосами, посьорбуючи чай з гілочками, мурахами і попелом із гарячих, як цілунок зека, залізних кружок. А потім боялися нипати до туалету у володіння чорночубого лісу.

Найбільше пліток намотував на свої юнацькі вуса Ок-тябрьов. Він, за своєю легковійною вдачею, устиг перезнайомитися мало не з усіма нашими сусідами. І треба було, щоб якогось дня:

— А ви знаєте,— видав на-гора ні з того Дениска,— що тут на Івана Купала щороку хтось одружується...

— Прикольно,— кивнули ми з Атою, невміло і завзято плетучи собі вінки-нечупари, звісивши сині від чорниці язики.

— Розо! А як ти ди-ивишся на те, щоби ми з то-обою сьогодні вночі побра-алися? — засипаючи мені до рота жменьку ягідок, які до того сором’язливо ховалися у листі від дощу, спитав Єжи.

— Та нема питань, я вся твоя на віки вічні! — підтримала я тролінг.

— Чуваки, а класна ідейка! — пореготали Ата з Октябрьовим.