Читати книгу - "Panicoffski"

249
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Panicoffski" автора Ріо Кундер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 58
Перейти на сторінку:
в Києві були, позачиняли, — жалоба бачте! Та в мене вдома були запаси вина міцного з дачного винограду. Плохенького, як я зараз розумію, але тоді здавалося, що пити можна. Тож пригрібла до мене Цола, і влаштували ми святковий перегляд комедії на Красній площі в Москві під назвою «Похорон Вєнжерба». Розпили того вина «Сльози України» літрів зо два, потім якось ліниво любилися, позиркуючи на екран, ну й я щось там звично собі варнякав на любі серцю незлостиві теми. Щось там про тупу сову, що влаштувала оте всенощне й вседенне бздєніє під кремлівськими мурами. Тоді подзвонив один мій крейзонутий приятель і питає так, наче ніколи не чув про прослуховування телефонів: «Ну, як ти там? Скорбіш?» А я під дією «Сліз України» (а по барабану, все одно здох бровко!) як затягну в рурку на повну горлянку на мотив Jesus Christ — Superstar: «Наш Ілліч, наш Ілліч, наш дарагой Ліанід Ілліч!» Це тоді, Фабі, в нас дуже популярна пісня була. Тут раптом щось: ляп мені у вухо! А це Цола кулаком засадила. Рурку вирвала, поклала і як заверещить: «Та що ти робиш! Як тобі не соромно! Людина померла, лідер наш. Він нашу країну вів до комунізму. Про померлих або добре, або ніяк! Та й ще в телефон кричиш. Це ж все там слухають! А що як тебе заберуть? Мій батько подумає, що я теж така!» — і знову як зацідить мені у вухо.

І тут, Фабі, єдиний раз у житті щодо жінки не витримав: з усього маху дав їй ляпаса. Вона плаче-заливається. А я наче з ланцюга зірвався й кажу: «Мене не цікавить, прослуховують чи ні. Бачиш, де тепер їхній істукан? Що, допоміг чорний кав'яр, який він поїдав щодня столовою ложкою, залишитися «вічно живим»? Допоміг життєдайний коктейль «ЦК КПСС»? (Це, Фабі, в Україні так називалася суміш коньяку із шампанським.) Нічого, скоро все політб’юро за ним покладуть до ями. Їхній час закінчився, наш із тобою спільний — теж. Все, бувай, набридло, кицько. Скажу щиро: це були чотири роки мороку! Хочу робити щось инше замість на тебе сили витрачати. Поетом буду, наприклад. Ага — поетом. Вірші буду антисовіцькі за незалежність України писати. Тож давай, біжи, пожалійся татусеві. Ну, чого витріщилася, як Байрон на нові ворота? Біжи швиденько, щоб я тебе більше ніколи не бачив!»

Таки не пожалілася, а натомість потім ще років із чотири мене переслідувала. Вже коли реформи почалися, всім друзям розповідала, як я тоді все правильно казав, а вона начебто не розуміла, дурна. Сподівалася, що друзі мені перекажуть. Але я вже тоді був в иншому світі й відчув справжню особисту волю. Насолоджувався поетичним життям, навіть не самою творчістю, а тим, що її супроводжувало: всякі публічні читання, участь у різних фестивалях, роз’їзди з иншими письменниками й митцями всією Україною і той священний трепет, який я викликав у численних шанувальниць.


Я все це вже знаю, Фабіано. Мене моя тодішня свиняча поведінка щодо неї все життя мучить. Повір мені. Я дуже часто про це думаю. Я був юний та дурний, звичайно, але то — не виправдання. Уяви, за чотири роки, які вона за мною бігала, намагаючися мене повернути, я відмовився хоча б раз із нею поговорити нормально чи щось пояснити адекватно. А її ж у темі мазохізму це ще більше накручувало. Уявляю, як її, бідолашну, це боліло. А це ж просто через мою худоб’ячу байдужість. Просто страх! Я ніколи, присягаюся тобі, Фабі, більше не поводився так із жінкою, навіть якщо вона мене зовсім не цікавила. Ну що тобі варто просто поговорити лагідно, сказати, що завжди її пам'ятатимеш, будеш другом? Ну, подзвонить раз-два. То й що, хіба важко поговорити? Чесно кажу тобі, мені здається, те, що відтоді мене залишають жінки, яких я кохаю, — це чиясь помста мені за Цолу. І я її заслужив.


Володя і його книжка

Панікоффскі мені розповідав, до речи, яким чином його з такими поглядами на «вєнжербізм» пронесло й він не втрапив у халепу з органами безпеки. Сказав, що там треба було відчувати, в якій системі координат спілкуватися. Наприклад, з тою-таки Цолою, як він вважав, було безпечно саме тому, що було відкрито відомо: батько — каґебіст, а вона відверто захищає комунізм. Тобто видно: людина діє без якоїсь задньої думки, є з ним щирою. Потім він ще якось плутано розповідав про певні зовнішні ознаки. Згідно з ним, якщо хтось ходить патлатий зі щетиною на обличчі, але водночас щодня приймає душ і користується дезодорантом, то можна сміливо довіряти. Як на мене, це — досить сумнівна теорія, але на її користь говорить те, що у випадку Освальда вона не підвела. Тобто люди, яким він довірявся за зовнішніми ознаками, жодного разу на нього не донесли. І навпаки: потенційного стукача теж начебто було видно за зовнішніми ознаками за кілометр.

Коли Панікоффскі почав писати вірші й читати їх публічно, його намагався завербувати КҐБ. Цей момент він вважає дуже кумедним. Дійсно, якщо зі своєю версією він не передав куті меду, то важко повірити, що йдеться про отой зловісний КҐБ, який стільки років наводив жах на Захід.

Раз до нього подзвонили додому: «Це вас турбують із видавництва. Ми б дуже хотіли поговорити про ваші вірші». — «Так. Слухаю вас». «Не варто телефоном, давайте зустрінемося». — «Давайте. Коли саме?» — «Скажімо, завтра о шостій вечора. Зможете?» — «Егеж. Яка адреса видавництва?» — «Знаєте, хотів би, аби зустріч була неформальна. Давайте зустрінемося в Голосіївському лісі. Знаєте, там на вході?» — «Так? У лісі, на вході? Гм. Добре. А як ми один одного впізнаємо?» — «У мене в руці буде томик Єсєніна». — «Єсєніна? Хто це? Хоча… Гаразд, домовилися».

Відтак Панікоффскі подзвонив другові, з яким разом грав у ватерполо за університет. Той був двометровий на зріст і приблизно стільки ж мав у плечах. «Старий, мене КҐБ запрошує на зустріч до лісу. Час захищатися. Можеш піти зі мною? До внутрішньої кишені куртки кладемо по молотку,

1 ... 30 31 32 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Panicoffski», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Panicoffski"