Читати книгу - "Засвіти"

— То проси ж за стіл,— ледве знайшла можливість Катерина спинити ту мову гостя.— Бо воно що з дороги ви, а що час уже обідати. Не турбуйтесь конем, Сабрі, татарин у нас, подбає про нього і попильнує,— помітила вона незрозумілу тривогу гостя.

— Та я, спасибі, не голодний,— відмовлявся за звичаєм гість, наблизившись до столу.— Я в справі,— присів він.— Хотів...

— Коли й у справі, то їжа не буде вадою,— розгадувала почуте на ходу господиня.— Перекусите, що бог послав,— ставила вона на стіл страви.— А ти чого ж як на бекеті стала, Домашко? Мисник підпираєш? Припрошуй гостя, до тебе ж приїхав... Та й сама сідай, як звичай велить...

Домна присіла на ріжок ослона, не знає, куди подіти руки, і та зв’язаність її вплинула й на гостя, і на господиню. В хаті запала на якийсь час незручна тиша.

— ...Та не лізь ти, псюро! — порушив ту незручність Івась, переступивши поріг слідом за Сірком.— То ви вже не будете в бджільнику, тітко? — запитав він розгублено, видивляючись на одіж нежданого гостя.

— Потім, Івасику, пізніше,— зашарілася Домна.

— Отож у справі, кажете? — знайшлася господиня.— Піди, Івасику, та повправляйся на коні,— випровадила вона хлопця надвір.

— Так,— зітхнув козак.— Приготувався, та вибачте, що й з мови збився, як дійшло до того... Ви не подивуйтесь, я, бачите, літа збавив, думаючи про неї. Вросла мені в думку відтоді, що оце аж зрадів, як знайшов. То чому б нам, як кажуть, не зійтися на мові, коли на те пішло, не стати їй мені за жінку... Мати старі вже, сестри відлучилися, а я — одинак. Могла б і жити зі мною по-божому, бо й матері вона дуже до вподоби,— ніяковіючи під поглядом господині, закінчив гість зізнання.

— То таки правда, козаче,— виручила обох у мовчанці пані Катерина,— я не бачу якоїсь перешкоди в тому,— співчутливо подивилася на козака.— Не в обиду кажучи, в літах уже вона... Всякі хороші люди трапляються, а вона все не дає згоди... Чи важко їй, чи, може, горда, чи не легкодуха, як молодші, то, дивись, і тепер не відважиться, а подумати захоче.

— Свята правда, паніматко,— підхопила стиха, кинувши вдячний погляд на Катерину, засоромлена Домна.— Ви, спаси біг вас, розумієте мене. Мені й самій приходило... бо краще б уже... той, аніж одній в мої літа. І тобі я вдячна, козаче, і за те спасіння божеське, і за пам’ять та прихильність... Та... ще свою душу спитаю, а тоді... І сама не знаю...

— І за це дяка моя тобі,— готувався підвестися козак, споважнівши.— Люблю щирість. Краще, кажуть, не дуріти, аніж потім жаліти. Я не втрачаю надії,— підвівся він нарешті з-за столу.— Дуже, кажу ж тобі і вам, паніматко, моя думка про тебе в серці лежить... І признаюсь, коли вже ні за кого, то й мені легше буде, а ось коли б когось іншого уподобала, то — хоч сам у те озеро вже кидайся...

— Бог з тобою, Корнію,— перейшла злякана Домна на «ти».— Якщо зважуся, то лише за того, хто життя мені врятував, не інакше... Та й мати Вустя і ти мені до вподоби, так що...

Гість не знав на яку ступити з радості, перехрестився до ікон, подякував Домасі за сказане нею, потупцювався і взяв шапку:

— Може, дозволите, паніматко, ще навідатися колись? — обернувся до господині.

— Чого ж, неодмінно навідуйся. Може, воно щось і вийде. Бо живий живе гадає,— всміхнулася вона, явно вдоволена козаком.— Проведи, Домашко,— звеліла прийомниці.

У дворі біля коня вовтузились Сабрі та Іванко. Довгогривий, буланий, з лисиною на чолі кінь неспокійно тупцював ногами, щулив вуха, ніби намагався вкусити когось, кидав невдоволено головою, переступався.

— Биш... Икі... Рас.... Тва!..— командував Сабрі, і хлопець невміло хапався за довгу гриву коня, незграбно дерся на нього чи зіскакував на землю.— Фене аяк... не топре нохи,— сердився, мотаючи головою, навчитель.— Не топре!..

— Чому не добре? — хотів обуритись нетерпеливий Івась, але, уздрівши поруч гостя-козака і тітку, стримався, соромливо примовк.

— Ану ще раз спробуй, хлопче! Хай побачу сам,— попросив гість весело.— Лише намагайся витягуватись на лівій руці, коли підскакуєш. Отак!.. Вище скакай! Закидай ногу!.. О, бачиш, молодчина. Тут пружність в ногах і руках — головне. А відступись-но, гляну! — підійшов він впритул до коня.

Якийсь час козак стояв спокійно, ніби роздумував, потім погладив буланого по шиї, почухав між вух. Нарешті поплескав коня по спині, і той, невдоволено переступивши з ноги на ногу, замирливо принишк.

За мить він уже сидів верхи, гнав коня вигоном, падав то на один бік, то на другий, на бігу повертався в сідлі то назад лицем, то наперед, кілька разів ніби ставав на землю, але тут-таки сідав у сідло. Найцікавішим був кінець отієї забави, коли він понісся на повному скаку до двору, сидячи спиною наперед. Івасеві аж дух перехопило, як він, наблизившись до тину, миттю повернувся лицем наперед, і кінь стрімголов так же легко перескочив через тин у двір. Хлопцеві здалося, що не кінь переніс вершника, а навпаки, вершник перекинув і себе й коня через пліт, як на крилах.

— То твій буланий навчений,— зауважив він, ошатуючись.— Жаль такого