Читати книгу - "Коріння Бразилії"

визначенням і оцінкою ускладнених випадків, прискіпливо напучували й роздавали вказівки отцям-засновникам. У пошуках місця, яке підлягало заселенню, передусім необхідно було ретельно перевірити й знайти найздоровіші регіони за такими параметрами, як кількість похилих і молодих людей гарної комплекції, доброї вдачі, зі здоровим кольором шкіри, не хворобливих; велика кількість здорових тварин стандартної величини, корисних фруктів і харчів; відсутність отруйних і шкідливих речей; розташування під добрим і щасливим сузір’ям, прозорим і сприятливим небом, з чистим і лагідним повітрям.

Якщо зведення міста планувалося на морському узбережжі, необхідно було враховувати його захищеність, глибину та здатність до оборони порту та за можливості розташувати майбутнє місто так, аби море не виявилось ані на півдні, ані на сході. Для населених пунктів, розташованих у середині країни, не рекомендувалися занадто високі місця, піддані вітрам і легко доступні, так само як і занадто низькі, які зазвичай мають нездоровий клімат. Утім, рекомендувалися території, розташовані на середній висоті, закриті від вітрів із півночі та півдня. Якщо населений пункт планували звести у горах, то його необхідно було розташувати на західній або східній частині схилу. Ну а якщо вибір припадав на берег річки, то рекомендувалося розташувати місто таким чином, аби на світанку сонце спочатку освітлювало місто, а потім уже води річки.

Будівництво міста мало починатися з так званої центральної площі. Якщо було обрано берег моря, ця площа зазвичай розташовувалася у портовій гавані. Якщо місто зводилося в середині країни, то площу будували у його центрі. Площа мала форму чотирикутника, довжина якого дорівнювала принаймні двом третинам ширини, аби у святкові дні на ній можна було влаштовувати кінські перегони. Розмір її повинен бути пропорційним кількості мешканців, і, враховуючи той факт, що місто могло збільшуватися, площа ніколи не могла бути меншою за двісті футів завширшки та триста — завдовжки, але й не більшою за вісімсот футів у довжину та 532 — у ширину. Середня добра пропорція становила шістсот на чотириста футів. Площа була ядром для прокладання вулиць: чотири головні вулиці виходили з центру кожної зі сторін її чотирикутника. З кожного кута виходили ще по дві вулиці, при цьому чотири кути відповідали чотирьом частинам світу. У холодних місцях вулиці мали бути широкими, а в теплих — вузькими. Крім того, там де було багато коней, вулиці бажано було робити широкими[168].

Отже, майбутнє місто брало свій початок з єдиного центру. Головна площа виконувала ту ж саму роль, що й cardo та decumanus[169] римських міст — дві лінії, накреслені lituus[170] засновника з півночі на південь та зі сходу на захід, які правили за орієнтир для майбутнього плану міської мережі. Але якщо у римських містах упорядковане розташування слугує лише для відображення на Землі космічного порядку, то на планах іспано-американських міст воно відбиває ідею того, що людина може за власним бажанням і успішно втручатися в перебіг речей, а історія не тільки «відбувається», а й може бути скерована й навіть сфабрикована[171][172]. Саме ця думка сягає свого найкращого втілення та свого апогею в тому, як єзуїти організовували свої поселення-резервації. Вони не тільки привнесли її до матеріальної культури місій індіанців-гуарані, «фабрикуючи» геометричні міста з різьбленого каменю та саману в регіоні, багатому на дрова й дуже бідному на каменоломні, а і поширювали цю систему й на інституції. Усе було настільки врегульовано, зазначається в одній пам’ятці, що у поселеннях-резерваціях, розташованих на території сучасної Болівії «conjuges Indiani media nocte sono tintinabuli ad exercendum coitum excitai-entur»[173].

У свою чергу, в португальській Америці діяльність єзуїтів була дивним і чудесним винятком. Порівняно з по-справжньому надлюдським чудом волі та розуму, чим була їхня діяльність, а також чим прагнула стати іспанська колонізація, намагання Португалії виглядають нерішучими й погано підготованими для перемоги. На відміну від іспанських конкістадорів, зусилля португальців вирізняються передусім превалюванням їхнього характеру в комерційній діяльності, на зразок колонізації часів античності, насамперед фінікійської та грецької. Іспанці, навпаки, хотіли зробити з окупованої країни органічне продовження своєї власної. Якщо не зовсім справедливим буде стверджувати, що Кастилія пройшла цей шлях до кінця, то беззаперечним є те, що принаймні намір і вихідний напрямок були саме такими. Прагнення перетворити нові землі на дещо більше, ніж торговельні факторії, неодноразово змушувало іспанців починати будівництво колоніальної конструкції з верхівки. Уже в 1538 році було засновано університет Санто-Домінґо. Університет Сан-Маркос у Лімі, який мав ті ж самі привілеї, податкові субсидії та обмеження, що й університет Саламанки, був заснований на підставі королівської грамоти в 1551 році, лише через двадцять років після початку завоювання Перу військами Франсіско Пісарро. У тому ж 1551 році було засновано університет Мехіко, який почав свою діяльність у 1553. Інші вищі навчальні заклади з’являлись у XVI та двох наступних сторіччях, унаслідок чого наприкінці колоніального періоду в різних володіннях Іспанії працювали ні багато ні мало як 23 університети, шість з яких вищої категорії (без урахування університетів Мехіко та Ліми). Через ці навчальні заклади ще від часів іспанського панування пройшли десятки тисяч синів і дочок Америки, які