Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Цей приклад пояснює лише одну зі сторін іспанської колонізації, чудово ілюструючи творчу силу, яка живила цей процес. Це не означає, що творча воля повсякчас відрізняла зусилля іспанців, що гарні наміри завжди перемагали над всіма іншими та над інерцією людей. Але, беззаперечно, завдяки цьому їхня праця суттєво відрізнялася від діяльності португальців у Бразилії. Можна було б сказати, що португальська колонія була таким собі звичайним перевалочним пунктом як для уряду, так і для підданих. До речі, ще в ХІХ сторіччі саме таке враження про нашу країну склалося у Костера[175]. Іспанці, своєю чергою, продовжували в Новому Світі одвічну боротьбу з невірними, а те, що Колумб прибув до Америки саме у рік падіння на території Піренейського півострову останнього оплоту арабів, виглядає не як збіг, а радше як розрахунок Провидіння, метою якого було вказати на необхідність нерозривності між одним зусиллям та іншим. Під час колонізації Америки іспанці, навчені досвідом, природно відтворювали процеси, які вже застосовували в ході колонізації своїх земель у метрополії після вигнання з неї нащадків Магомета. До того ж слід додати той значущий факт, що клімат у тих регіонах Американського континенту, які відійшли до іспанців, у цілому був достатньо сприятливим. Велика частина цих регіонів розташована поза тропіків, а інша — на значній висоті. Навіть у місті Кіто, тобто на лінії екватора, андалуський емігрант опинявся у місці, де протягом року тримається одна й та сама температура, яка не перевищує ту, до якої він звик на своїй батьківщині[176].

Великі населені пункти, які іспанці зводили в Новому Світі, розташовані саме у таких місцях, де висота дозволяє європейцям, навіть у найспекотніших зонах, насолоджуватися кліматом, до якого вони звикли у своїй країні. На відміну від колонізації Бразилії, яка була радше прибережною та тропічною, іспанська колонізація нібито добровільно уникала морського узбережжя, віддаючи перевагу внутрішнім територіям і плоскогір’ям. До речі, в правилах відкриття та заселення існують прямі рекомендації щодо цього. Законодавець каже, що не слід обирати місця для населених пунктів на узбережжі океанів через небезпеку корсарів і нездоровий клімат, а також через те, що місцеві мешканці не придатні до обробки землі та не мають гарних звичаїв. Тільки у разі існування дуже добрих портів можна зводити населені пункти вздовж лінії океану, але навіть і в такому випадку тільки ті пункти, які дійсно є необхідними для забезпечення в’їзду, торгівлі та захисту території.

Португальці створювали всі можливі труднощі для просування усередину материка, оскільки вони боялися, що таким чином може збезлюдити узбережжя океану. У статуті першого генерал-губернатора Бразилії Томе ді Соузи чітко зазначено, що жодна людина не може просуватися сушею у глиб території без спеціального дозволу губернатора або головного інтенданта королівської казни. А нижче додається, що подібний дозвіл може бути наданий лише особі, яка може йти «безпечно, якщо її подорож і справи не зав­дадуть нікому жодної шкоди. Також забороняється пересуватися сушею з одного капітанства до іншого без дозволу відповідних капітанів або інтендантів, причому тільки по землях, на яких панує мир, задля уникнення деяких незручностей, які можуть виникнути у зв’язку з цим, під страхом ув’язнення, якщо йдеться про пішого мандрівника, порушник має сплатити загальний штраф у двадцять крузадо: половину за полонених та іншу половину на користь особи, яка його звинувачує»[177].

Інший захід, який, здається, був спрямований на утримання населення на узбережжі, передбачений у дарчих грамотах на капітанства, згідно з якими капітан-губернатори можуть зводити біля моря та судноплавних річок стільки поселень, скільки забажають, «оскільки у глиб суші сертанів[178] не можна зводити поселення на відстані меншій за шість ліг (1 ліга = 5572,7 м) одне від одного з тим, аби до володінь кожного із зазначених вище поселень належало принаймні три ліги, а також аби такі поселення або кожне з них окреслили й розмежували свої кордони, щоб із часом на їхній території не можна було звести іншого поселення» без попереднього дозволу Його Величності[179].

У Сан-Вісенте в 1554 році новина про те, що дружина капітан-губернатора донна Ана Піментел порушила заборону працювати на полях Піратінінги, накладену її чоловіком на мешканців узбережжя, викликала таку розгубленість серед членів палати, що вони вимагали пред’явити їм королівську грамоту, в якій би йшлося про нове рішення. Цей захід повинен був виглядати настільки нахабним, що навіть протягом останніх років XVIII сторіччя його жорстко критикували, а такі особи, як брат Ґаспар да Мадрі ді Деус[180] або ж суддя Клету[181], дійшли до того, що почали жалітися на ту шкоду, від якої постраждають прибережні регіони капітанства унаслідок скасування цього правила.

Після створення на краю поля поселення Санту-Андре та подальшого заснування міста Сан-Паулу