Читати книгу - "Коріння Бразилії"

На думку брата Ґаспара, рішення Мартіна Афонсу[182] якнайкраще відповідало інтересам добробуту королівства та сприяло розвиткові капітанства, навіть після того, як мешканці Сан-Паулу завдяки своїм амбіціям і енергійності за власної ініціативи відкорегували положення Тордесільяської угоди, розширивши територію колонії вглиб. Перший капітан-губернатор краще за багатьох наступних правителів розумівся на інтересах держави: його метою було не лише уникнути війн, а й сприяти заселенню узбережжя. Він передбачав, що вільне проникнення білих до індіанських селищ призведе до безкінечних сутичок і порушить мир, настільки необхідний для розвитку країни. Він чудово розумів, що король Дон Жуан ІІ[183] наказав заснувати колонію у такий віддаленій країні з наміром отримання користі для держави через експорт бразильських товарів. Він знав, що товари, вироблені біля моря, можна легко доставити до Європи, а товари із внутрішніх районів, навпаки, спочатку треба довезти до порту, де вони мають бути завантажені на судна, та у цьому разі вони вимагатимуть таких витрат, що селяни «краще викинуть їх за ту ціну, яку зазвичай дають за товари, вироблені на узбережжі».

Так висловився брат Ґаспар да Мадрі ді Деус півтора століття тому. І додавав: «Саме з цих причин вирішено було спочатку заселяти узбережжя й лише згодом — середину країни. Він передбачив, що ніколи або дуже пізно узбережжя буде заселено належним чином, тому під час розподілу поселенців він ускладнював їм доступ до внутрішніх районів, зберігаючи їх для майбутнього, коли земля, розташована біля портів, уже буде заповнена людьми й добре оброблена»[184].

Вплив цієї прибережної колонізації, яку здебільшого здійснювали португальці, відчувається й в наші дні. Коли сьогодні кажуть про «внутрішні райони», думають, як і в XVI сторіччі, про погано заселений регіон, майже не зачеп­лений міською культурою. Справу бандейрантів[185] Сан-Паулу не можна правильно зрозуміти в усьому її обсязі, якщо не відокремити її від зусиль Португалії як осібний проект, пояснення якого міститься в ньому самому. Хоча вони ще не наважилися розірвати зв’язки з європейською метрополією, але, кидаючи виклик усім законам і небезпекам, окреслили теперішній географічний силует Бразилії. Не можна пояснити чистою випадковістю той факт, що перший крок до автономії колонії — заклик Амадора Буено[186] — був здійснений саме в Сан-Паулу, у місті, яке було вкрай слабко пов’язане з Португалією, але в якому тісно змішалися прибульці та тубільці, де ще в XVIII сторіччі діти ходили до школи, аби навчитися португальської, як сьогодні вони ходять туди, аби навчитися латини[187].

На плоскогір’ї Піратінінга зародилося по-справжньому нове явище національної історії. Там уперше аморфна інерція колоніального населення набула власної форми й одержала власний чіткий голос. Експансія піонерів Сан-Паулу не мала коріння на іншому боці океану, могла обійтися без поштовху з боку метрополії та дуже часто відбувалася всупереч волі та негайних інтересів Португалії. Але ці відважні мисливці на індіанців, слідопити та шукачі багатств були передусім справжнісінькими авантюристами і лише тоді перетворювалися на поселенців, коли їх до цього змушували обставини. По завершенню своїх вилазок, якщо останні не закінчувалися погано, вони поверталися до свого поселення або до свого помешкання на скелях. І доти, доки не були відкриті рудники, займалися колонізацією лише спорадично.

У третьому сторіччі португальського володіння спостерігався найбільший приплив емігрантів, які прямували далі прибережної смуги. Це відбулося після відкриття покладів золота у Мінас-Жерайс, золота, яке, за словами одного з тогочасних істориків, «перетворюється на пил і монети для чужоземних королівств, а його менша частина залишається в Португалії та містах Бразилії, якщо тільки не переплавляється у ланцюжки, серги й в інші прикраси, якими сьогодні обвішані мулатки-повії набагато більше від справжніх сеньйор»[188]. Саме ця хвиля еміграції відбувалася всупереч жорстоким перепонам, які штучно ставив уряд. Тоді рішуче був заборонений в’їзд іноземцям (єдині, кому це дозволялося — ледь дозволялося, — були піддані дружніх країн: англійці та голландці), а також монахам, які вважалися найгіршими порушниками королівських постанов, безробітним священикам, негоціантам, власникам постоялих дворів, зрештою, всім тим, хто не міг