Читати книгу - "Коріння Бразилії"

стати винятково на службу невгамовній жадібності метрополії. У 1720 році намагалися вдатися до останнього кроку: заборонити в’їзд до Бразилії. Лише державні службовці могли сідати на кораблі, які прямували до колонії. Цих службовців мали супроводжувати лише ті слуги, без яких не можна було обійтися. Серед церковників в’їзд дозволявся лише єпископам і місіонерам, а також ченцям, які раніше вже проповідували в Бразилії та поверталися до своїх монастирів. Нарешті, як виняток дозвіл давався приватним особам, які змогли довести важливість своїх справ і зобов’язувалися повернутись у встановлений строк.

Тоді, і тільки тоді Португалія вирішила енергійніше втрутитись у справи свого заморського володіння, але використовувала для цього суто репресивну, поліцейську енергію, спрямовану не на зведення чогось сталого, а на поглинання всього, що могло принести негайний зиск. Конкретним прикладом цього може слугувати так звана Діамантова демаркація, така собі держава у державі з чітко встановленими кордонами, перетнути які не міг ніхто без дозволу влади. Мешканці жили за спеціальними законами та представляли нібито спільну родину, якою деспотично керував суперінтендант. «Унікальна в історії, — зазначає Марціус, — ця ідея ізолювати окрему територію, де всі цивільні умови підпорядковувалися винятково благу Корони»[189].

Починаючи з 1771 року мешканці округу підпали під іще жорсткішій контроль. Той, хто не міг підтвердити свою особу та корисність, яка вважалася б прийнятною, повинен був негайно залишити регіон. Якщо він повертався, то підлягав стягненню штрафу в п’ятдесят восьмушок золота та отримував шість місяців ув’язнення, а у разі рецидиву — до шести років заслання в Анголі. У свою чергу, ніхто не міг претендувати на проживання у цьому окрузі, якщо до того ретельно не обґрунтував подібне прагнення. Навіть на територіях, розташованих поблизу демаркаційної лінії, дозволялося проживати лише тим, хто заздалегідь здобув дозвіл інтенданта. «Загальна підлість, яка завжди процвітала, — зазначає історик, — була мов величезне пекельне павутиння, яке трималося на таємних доносах і у пітьмі обплітало своїх жертв. Це павутиння плелося з наклепів, особистої помсти, інтересів і амбіцій фіскальних агентів»[190]. Саме факт відкриття рудників, особливо діамантових, змусив урешті-решт Португалію трохи навести певний лад у своїй колонії, лад, який підтримувався тиранією тих, хто був зацікавлений у мобілізації всіх економічних сил країни на одержання прибутків, не докладаючи значних зусиль.

Очевидно, ця обставина не дала повністю та беззапе­речно відмовитися від легкого шляху прибережної колонізації, завдяки якій велика кількість прибуткових ресурсів була відносно легкодоступною. Надзвичайно важко уявити собі, щоб який-небудь португальський капітан, на кшталт Фернана Кортеса, наказав би розібрати кораблі, які прибували до Нової Іспанії, аби скористатися деревиною для будівництва на суші. Ніщо інше не могло бути настільки по-справжньому іспанським, як цей дійсно символічний акт нової системи колонізації, яка щойно повинна була розпочатися. Пізніше його подвиг повторив Пісарро, коли в 1535 році, оточений 50-тисячним індіанським військом у Перу, він наказав кораблям залишити порт, щоб позбавити своїх людей щонайменшої надії або спокуси втекти, поки тривало тріумфальне завоювання великої імперії Тауантінсуйу.

Для цих людей море точно не існувало, це була лише перешкода, яку треба подолати. Так само для них не існувало й узбережжя, якщо тільки воно не забезпечувало доступ до внутрішніх районів і теплих або холодних земель[191]. На території Центральної Америки найпрогресивніші центри з найвищою густотою населення розташовані поблизу океану, але поблизу океану Тихого, а не Атлантичного, цієї природної магістралі для завоювання й торгівлі. Якнайбільше іспанців приваблював благодатний клімат плоскогір’я західного узбережжя, де вони й засновували свої перші поселення. Ще й в наші дні істориків і географів дивує той факт, що нащадки колишніх поселенців не здійснили жодної спроби заселити узбережжя Карибського моря між Юкатаном і Панамою. Хоча це узбережжя розташоване майже в полі зору острівних володінь іспанської корони, а його заселення повинно було б суттєво скоротити відстань між батьківщиною та поселеннями на тихоокеанському узбережжі, вони зволіли залишити його москітам, суворим індіанцям і англійським контрабандистам. У багатьох місцях найбільші населені пункти Центральної Америки й сьогодні відрізані від східного узбережжя майже непролазним бар’єром одвіч­них лісів[192].

Можна сказати, що легка доступність сполучення завдяки морським, а за їхньою відсутності річковим шляхам, якими нехтували іспанці, була тією основою, на яку спиралася Португалія в ході колонізації Бразилії. У законах і указах, які видавала португальська корона стосовно регіонів, що перебувають поза океанським узбережжям, наполегливо рекомендувалося заселяти тільки території, розташовані на берегах великих судноплавних артерій, таких як, наприклад, ріка Сан-Франсіску. В іспанському ж законодавстві, навпаки, річкове судноплавство майже не розглядається як засіб сполучення: перевезення людей і товарів можна було здійснювати сушею.

У Бразилії освоєння узбережжя