Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

— І мого синочка сюди. Тут, зі своїми побратимами, йому буде веселіше.

Хто з нами був, не пам’ятаю, якийсь начальник, хитає головою:

— Не дозволено їх ховати поряд. Розкидаємо по всьому кладовищу.

Ой, недобра я стала! Ой, недобра я тепер стала... «Не обізлись, Соню. Ти тільки, Соню, не обізлись», — молив брат. А як мені доброю стати? По телевізору показують їхній Кабул... А я б узяла кулемет і всіх би перестріляла, сяду біля телевізора і «стріляю»... Це вони мого Сашка вбили. А одного разу показали літню жінку, напевно, афганську матір. Вона просто на мене дивилася... Я подумала: «А там же її син, може, його теж убили?» Ось після неї я припинила «стріляти».

Я не божевільна, але я на нього чекаю... Розповідають випадок: привезли матері домовину, вона її поховала. А через рік син повертається... І я чекаю. Я не божевільна.

Мати

— Від самого початку... Я почну з того моменту, коли все для мене завалилося. Усе розсипалося...

Ходили на Джелалабад... Стоїть біля дороги дівчинка, років семи... У неї перебита рука висить, мов у розірваної ганчір’яної ляльки, на якійсь ниточці. Очі-маслини невідривно дивляться на мене... У шоці від болю... Я зриваюся з машини, щоб узяти на руки і віднести до наших медсестер... Вона в дикому жаху, як звірятко, відскакує від мене і кричить, вона втікає і кричить. Рученька бовтається, ось-ось зовсім відпаде... Я теж біжу і кричу... Доганяю, притискаю до себе, гладжу. Вона кусається, дряпається, уся труситься. Ніби її якийсь дикий звір схопив, а не людина. І мене, як громом, вражає думка: вона не вірить, що я хочу її врятувати, вона думає — я хочу її вбити... Росіяни нічого іншого не можуть, вони тільки вбивають...

Повз нас проносять ноші: на них сидить стара афганка і посміхається.

Хтось питає:

— Куди її поранили?

— У серце, — каже медсестра.

А їхав туди, очі, як і у всіх, горіли — я там комусь потрібен. Я міг життя заради цього віддати! Як вона від мене втікала... Як тремтіла! Не забуду...

Там сни про війну не бачив. А тут уночі воюю. Доганяю оте маленьке дівча... Очі-маслини...

— Треба мені до психіатра? — спитав у своїх хлопців.

— Чого?

— Воюю.

— Ми всі воюємо.

Не думайте, що то були супермени... Із сигаретою в зубах сиділи на вбитих і банку тушонки відкривали... Кавуни їли... Маячня! Звичайні хлопці. На нашому місці міг бути хто завгодно — і той, хто сьогодні судить: «Ви там убивали...» Мені врізати в цю пику хочеться! Не був там... Не суди! Ви ніколи не зможете стати з нами поряд. І ніхто не має права нас засуджувати. Хоча б зрозумійте... Спробуйте... Лишили нас із цією війною сам на сам. Самі, мовляв, розгрібайтесь. Ми ходимо винуваті, маємо виправдуватися... Або мовчати... Перед ким виправдовуватися? Нас послали, ми повірили. І з цим там гинули. Не треба ставити поряд тих, хто туди посилав, і тих, хто там був. У мене загинув друг... Майор Сашко Кравець... Скажіть його мамі, що він винен... Скажіть його дружині... Його дітям... «У вас усе нормально», — сказав мені лікар. Які ж ми нормальні?! Ми стільки в собі принесли.

Там зовсім інакше відчувалася Батьківщина. Звали — Союз. Дембелів проводжали:

— Ви вже там поклоніться Союзу.

Здавалося, за нашою спиною щось велике і сильне, і воно нас завжди захистить. Але пам’ятаю: вийшли з бою, із втратами — убиті, тяжкопоранені... Увечері увімкнули телевізор — розвіятись: що там у Союзі? У Сибіру побудовано новий завод-гігант, англійська королева дала обід на честь високого гостя... У Воронежі підлітки зґвалтували двох дівчаток-школярок, від нудьги. В Африці принца вбили... Наші почуття: ми нікому не потрібні, країна живе своїм...

Першим не витримав Сашко Кучинський:

— Вимкни! Або я розстріляю зараз телевізор.

Після бою по рації доповідаєш:

— Запишіть: «трьохсотих» — шість, «нуль — двадцять перших» — чотири.

«Трьохсоті» — поранені, «нуль — двадцять перші» — убиті. Дивишся на вбитого і думаєш про його матір: я ось знаю, що її син загинув, а вона ще ні. Чи передалось їй? Іще гірше — впав у річку чи в прірву, тіло не знайшли. Матері повідомляють: зник безвісти. Чия це була війна? Війна матерів, вони воювали. І до смерті будуть воювати. Виходжувати, вимолювати нас. Наші душі. А весь народ не страждав. Народ не знає. Йому казали, що ми воюємо з «бандами». Стотисячна регулярна армія дев’ять років не може перемогти розрізнені купки «бандитів»? Армія з новітньою технікою... Не дай Боже потрапити під обстріл нашої артилерії, коли ціль обробляють реактивні установки «Град» чи «Ураган»... Телеграфні стовпи летять. Готовий залізти в землю, як дощовий черв’як... А в «бандитів» — кулемети-«максими», які ми тільки в кіно і бачили. «Стингери», японські безвідкатки... Це вже потім у них з’явилися... Приведуть полонених, худі, змучені люди з натрудженими сільськими руками... Які ж це бандити! Це народ!

Ми там зрозуміли: їм це не потрібно... Якщо їм не треба, то навіщо це нам? Проїжджаєш повз покинуті кишлаки... Ще димок від вогнища в’ється, їжею пахне. Іде верблюд і кишки за собою тягне, ніби горби свої розмотує. Треба добивати... А свідомість усе-таки запрограмована на мирне життя — добити не можеш. Рука не відразу підіймається. Інший візьме і вистрілить у верблюда. А просто так! Від хотіння, від дурі. У Союзі б за це посадили, а тут — герой! Бандитам мститься. Чому вісімнадцятирічні-дев’ятнадцятирічні вбивають легше, ніж, наприклад, тридцятирічні? Їм не шкода. Після війни я раптом виявив, які страшні дитячі казки. Весь час у них хтось когось убиває, Баба Яга, взагалі, у пічці людей смажить, а дітям не страшно. Вони плачуть дуже рідко.

Але хотілось лишитися нормальним. Приїхала до нас співачка. Красива жінка, пісні в неї душевні. А там так сумуєш за жінкою, чекаєш на неї, як на близьку людину. Вона вийшла на сцену:

— Коли летіла до вас, мені дали постріляти з кулемету. З якою радістю я стріляла...

Заспівала, а під приспів просить:

— Хлопці, ну ж бо, аплодуйте! Аплодуйте, хлопчики!

Ніхто не аплодує. Мовчать. І вона пішла, концерт зірвався. Супердівчинка приїхала до суперхлопчиків. А в цих хлопчиків у казармах щомісяця вісім-десять порожніх ліжок...