Читати книгу - "Моє сторіччя"

Який сором! Я з жахом мушу визнати, що це видовисько, ні, точніше, цей вияв грізної природної стихії мене хоч і обурив, але водночас і захопив. Від нього струменіла сила волі, якій хотілося підкоритися. Цьому піднесеному рухові фатуму ніщо не могло заступити дорогу. Це була повінь, яка все зносить на своєму шляху.

Тож цілком може бути, що і я підкорився би волі натовпу і теж захоплено вигукнув би: «Зіґ гайль!», бодай раз — якби Макс Ліберманн не сказав у той момент свою знамениту фразу, яку згодом у місті передаватимуть із вуст в уста як своєрідний таємний пароль, що його слід вимовляти лише пошепки. Він відвернувся від цієї кічевої історичної картинки і промовив із берлінським діалектом: «Я стільки не з’їм, скільки мені хочеться виблювати».

Коли Майстер зійшов із плаского даху власного будинку, Марта взяла його під руку. А я намагався підібрати відповідні слова, щоб переконати подружжя покинути Німеччину. Однак усі слова були невідповідними. Цю пару неможливо було нікуди перевезти, пересадити в інший ґрунт, навіть в Амстердам, куди ми з Берндом самі незабаром утекли. На щастя, принаймні наші улюблені картини — і серед них пензля Ліберманна — уже через декілька років опинилися в достатньо надійному, хоча й не надто приємному місці, у Швейцарії. Бернд покинув мене… Ох… Але це вже зовсім інша історія.

Якщо чесно і не для чужих вух: у цьому випадку слід було діяти більш акуратно. На мене занадто вплинули особисті мотиви. Усе почалося з поспіху, з несподіваної зміни місця дислокації через «Ніч довгих ножів»[23]: нас відправили з Дахау, і п’ятого липня ми перейняли керівництво концтабором Оранієнбурґ; це сталося відразу після того як чимало тамтешніх штурмовиків замінили командою «лейбштандарту»[24], до речі, тією ж, яка кількома днями раніше впоралася з повстанцями у Вісзеє та інших місцях. Вони були ще втомлені після цього, розповіли про «Ніч» і передали нам усе господарство разом із кількома унтер-фюрерами штурмовиків, які мали допомогти нам з бюрократичною частиною процедури зміни гарнізону, але виявилися абсолютно безпорадними.

Один із цих штурмовиків, із промовистим ім’ям Шталькопф[25], вишикував довірених нам в’язнів на перекличку і змусив вийти вперед усіх євреїв.

Це було не більше десятка осіб, серед яких одна постать дуже вирізнялася. Я відразу ж упізнав Мюзама[26]. Його обличчя ні з ким не сплутаєш. І хоча колишньому лідерові революційних рад у божевільні відчикрижили бороду й наставили чимало синців, однак його особливих прикмет лишилося все ж чимало. Якщо зовсім чесно, то це був анархіст найбільш вишуканої породи, представники якої постійно сидять по кав’ярнях; цей доморощений літератор на початку мого життя в Мюнхені виглядав досить комічною фігурою, а саме — позиціонував себе як поета й агітував за абсолютну свободу, ну і, ясна річ, за вільне кохання. І ось переді мною — купка лахміття, до якого навіть докричатися складно, бо його майже позбавили слуху. Ніби виправдовуючись за це, він невпевнено усміхнувся і показав на свої вкриті засохлою кров’ю вуха, з яких сочився гній.

Я був ад’ютантом бригаденфюрера Айке, тож саме йому я доповів про Мюзама, охарактеризувавши його як загалом нешкідливого, але водночас і особливо небезпечного типа, промов якого боялися навіть комуністи:

— У Москві його давно б ліквідували.

Бригаденфюрер Айке звелів мені самому зайнятися цим випадком і порадив застосувати особливі методи, а це було достатньо прозорим натяком. Зрештою, саме Теодор Айке особисто вбив Рьома. Але відразу ж після переклички я зробив першу помилку, вирішивши, що брудну роботу можна зіпхнути на цього недоумка-штурмовика Шталькопфа.

Чесно кажучи, мені було трохи страшно надто близько мати справу з цим євреєм Мюзамом. До того ж він навдивовижу мужньо тримався під