Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » 1918. Місто надій 📚 - Українською

Читати книгу - "1918. Місто надій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "1918. Місто надій" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 70
Перейти на сторінку:
світлицю. Жінка поверталася з боку на бік біля печі. Дід сопів та іноді бурчав, а опісля гмукав. А Павло Гаврилович не спав і тільки імлистим, молочним ранком провалився в короткий, але тяжкий сон.

За тиждень у дворі знову тупіт. На цей раз був день. Вітко вже міг пересуватися по кімнатці, ходив до нужника. Та й Свирид трохи ожив – на його вусатому обличчі все частіше з’являлася котяча усмішка, він скалився й тягнув слова, як лінивий кіт. А тим часом чоловік знов вискочив із хати й повернувся з двома людьми – один із них мав на голові папаху з трикутним заворотом, як у Свирида, а другий був моложавий і стрункий, на захисного кольору жупані виднілися розпізнавальні знаки У.Н.Р…

Павло Гаврилович завмер і відкрив рота. Більш за все він бажав би кинутись до юнака, по-батьківськи обійняти його й розцілувати. Радощі раптом наповнили його по вінця, і він ледве стримався – лише простягнув руку й міцно потиснув долоню прибулого українського офіцера. У серці пробіг трем, м’яко кольнуло в груди, невагоме, незнайоме допіру відчуття закружляло його ніби у вальсі. Він ще не знав, яку звістку приніс гість, які слова приготовано від нового воєнного міністра Жуковського, які справи на фронті. Як і не знав, що 200-тисячна німецька армія йде на підмогу українцям, зминаючи слабкий спротив червоних. Він не знав, що Кіквідзе спробував був утримати Бердичів, але відступив, залишаючи за собою десятки трупів. Не знав, що на політичну арену знову виходить майбутній гетьман Скоропадський. Так, він не міг припустити, що Житомир уже взято, а Петлюра готується увійти до Києва. І в стольному граді вже не було Муравйова, Ленін послав його на Бессарабію – придушувати там повстання. Як і не знав курінний, що його колишнього приятеля Примакова призначено надзвичайним комісаром оборони Києва. Павло Гаврилович багато чого не знав, але в легкій усмішці незнайомця він прочитав гарну звістку, значить – він ще повоює; і раптом йому спало на гадку, що вірити також можна навчитися.


Ганна Дмитрівна повернулась до вікна. Її худорляву постать напевно було помітно перехожим, котрі поспішали повз респектабельний будинок на перетині Великої Володимирської із Софійською площею – височезну шестиповерхову споруду, на горищі якої виднілись три вікна з трапецієподібною аркою, нижче широкі бордюри, виступи, а ще нижче – чотири маленькі балкончики. Тулуб будівлі був таким широким, що здавався великим згорбленим велетнем, який прийшов сюди з казки, прикрашений пілястрами, орнаментом і гіпсовою ліпниною; велет завмер і перетворився на могутнього застиглого гіганта. На третьому поверсі, праворуч від центрального входу, у великій квартирі вже другий день перебувала Ганна Дмитрівна – вона була ув’язнена. Пізно ввечері Примаков забрав її з тюрми, відвіз сюди, зачинив у кімнаті. Цілу ніч вона проплакала в подушку, не зімкнула очей, а ранок провела, дивлячись у вкрите крижаним розписом вузьке вікно. На вулиці іноді деренчав візок, хрипіли коні; хмільний візник горлав на дітей, які сновигали біля його саней; пахкав автомобіль, випускаючи кільця диму; кричав колишній городовий, вимагаючи похмелитися.

Цілу ніч Ганна Дмитрівна чекала на прихід Примакова, боязко поглядала на вхідні двері. Під подушкою вона тримала канцелярський ніж, який знайшла в тюремному кабінеті; щохвилини підбадьорювала себе, що ладна вмерти, лише б уберегти своє добре ім’я. Ганна Дмитрівна час від часу діставала його, тендітною рукою стискала руків’я, і її жили від напруження ставали подібними до натягнутих канатів. Ця напруга – єдине, що стримувало слабке жіноче зап’ястя від самогубства, адже трагедії часто стаються саме зі слабкими й немічними людьми. Кожна мить могла стати останньою в її житті.

Велика ідеалістка ладна була прийняти смерть, перерізавши собі вени, устромивши ножа в серце, пробивши артерії на шиї. Принаймні Ганна Дмитрівна так мислила, уявляла себе скривавленою, омитою червонуватою рідиною. Кожна така картина викликала в неї нудоту, тонкі долоньки починали дрижати, вона скрикувала, ніби гине насправді. Але, дякувати Богові, ніхто цієї ночі до неї не прийшов. Точніше, за дві години після того, як Примаков наказав привести жінку до себе додому, й вони піднялися по сходах, увійшли до квартири, і полонянка залишилась сама, – саме тоді Віктор Сергійович, як сторожовий пес, стояв під її дверима. Він тупцював на місці, іноді клав долоню на клямку, щоб натиснути її, увірватися до кімнатки, зірвати з Ганни Дмитрівни одяг й оволодіти нею, як звик останнім часом оволодівати всім, чого хотів. Кілька разів він підходив до дверей, прислуховувався, що за ними коїться, але згодом, далеко за північ, у потьмареній свідомості Примакова почав жевріти маленький вогник прояснення, розпускав свої яскраво-червоні бутони, здіймав гарячі, яскраві пелюстки, осявав думки червоного командира незвичним світлом. Саме в цю годину він надумав відкласти цю справу принаймні на кілька днів – та й де подінеться його полонянка, якщо її утримують під замком і немає куди виходити, хіба що у вікно. Примаков вирішив не ризикувати, а на ранок обмізкувати все на свіжу голову, подумати, як йому бути. І слідом за тим знайти підхід до Ганни Дмитрівни, ублажити її, посприяти її матінці й тітці, і тоді – чого лише на світі не буває – здасться вона на його милість. Звісно, усе це він зробить, щоб досягти свого; і ще одне: слід не забути забити вікно дошками про всяк випадок.

Так і було зроблено. І тепер Ганна Дмитрівна дивилася крізь щілину між дошками на вулицю, стискала нервово руки й гадала, як їй учинити. Уже майже полудень. Вона не їла, майже не пила. На таці стояв сніданок, до якого вона й не торкнулася. Як там матінка? Як Морозов? Хоч би тітонька прийшла навідати їх, допомогла їм. Ці думки завдавали жінці моральних страждань, які перетворювались на фізичний біль – він зароджувався тонкою смужкою в животі й далі повз по грудях, мов змія. Треба бути сильною, але де черпати джерела, де брати мужність і хоробрість? У кришталевому світі Ганни Дмитрівни не знаходилось такої відповіді.

Невдовзі прийшов Примаков. Його лункі кроки було чутно у вітальні, а згодом він увійшов, відімкнувши замок на дверях.

– Ганно Дмитрівно, доброго дня, – люб’язно сказав Віктор Сергійович.

1 ... 30 31 32 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1918. Місто надій"