Читати книгу - "Маг"

— Заздрю вам.

— А я вам. Маєте єдину річ, яка справді важить. Це молодість. Усі ваші відкриття ще попереду.

Він сказав це без образливої покровительської усмішки, яка зазвичай супроводжує такі заяложені сентенції. Значуще глянув на мене, і я відчув: Кончіс висловив те, що справді мав на думці.

— Добре. Я покину вас на кілька хвилин. А тоді прогуляємося.

Я встав був, але він заперечливо махнув рукою.

— Доїдайте печиво. Марії буде дуже приємно. Прошу вас.

Вийшовши з-під аркади на осоння, він розкинув руки, розчепірив пальці, жестом заохотив мене пригощатися й зайшов до кімнати. Зі свого місця я бачив край оббитої кретоном канапи й вазу з молочно-білими квітами на столику. Від підлоги до стелі стіну вкрили книжкові полиці. Я хапнув ще одне тістечко. Сонце хилилося до гір, край їхніх попелястих тіней лінькувато поблискувало море. І тут несподіваним ударом пролунали звуки старовинного інструмента — прудке арпеджіо, надто вже реальне, щоб походити з радіоприймача або програвача. Із недожованим кураб’єдесом у роті я вгадував, що це за сюрприз мені приготували.

На якусь мить музика стихла — мабуть, для того, щоб я посушив собі трохи голову, і ось знову гучно озвався лункий клавесин. Я був ні в сих ні в тих, аж тут прийшла гадка, що кожен із нас двох може провадити свою гру. Спершу Кончіс грав прудко, тоді перейшов на повільніший темп і кілька разів спинявся, щоб повторити музичну фразу. Надійшла Марія й мовчки прибрала зі стола. Навіть не глянула на мене, хоч я тицьнув пальцем на недоїдене печиво й висловив захват своєю недолугою грецькою. Очевидно, пан-відлюдник волів наймати без’язиких слуг. Музика вільно долинала з кімнати, напливами охоплювала мене й крізь колонаду текла на світло дня. Виконавець обірвав гру, повторив останній пасаж і на тому закінчив — так само раптово, як і почав. Двері зачинилися, запала тиша. Збігло п’ять хвилин. Ще десять. По червоному настилі до мене підповзло сонце.

Варто було б мені зайти до кімнати, я таки розсердив Кончіса. Та ось він з’явився у дверях.

— Бачу, я не викурив вас звідси.

— Що ви! Це Бах?

— Телеман[55].

— Ви чудово граєте.

— Було колись. Нема про що говорити. Ходімо.

Хворобливо рвучкий, сіпаний, він немовби хотів спекатися — не тільки мене, але й самого плину часу. Я звівся.

— Сподіваюся, що колись при нагоді послухаю вашу гру. — Кончіс злегка вклонився, не зважаючи на моє напрошування в гості. — Тут просто-таки вмираєш без музики.

— Тільки без музики? — спитав Кончіс і повів далі, не давши мені відповісти. — Ходімо ж. Просперо[56] покаже вам свої володіння.

— Просперо мав дочку, — зауважив я, сходячи разом із господарем на жорствяний майданчик.

— Просперо мав багато кого й чого, — кинув на мене холодним оком Кончіс. — І не все з того було молоде і прекрасне, пане Ерфе.

Я тактовно всміхнувся, гадаючи, що сказане стосується подій під час війни, й після короткої паузи спитав:

— Ви тут один живете?

— Це як вважати. Для кого один, а для кого й ні, — понуро й погордливо відповів він, дивлячись поперед себе. Чи то щоб ще дужче заплутати мене, чи то через те, що чужим не належало про те знати.

Кончіс шпарко йшов, раз у раз тицяючи пальцем на те й на се. Показав мені свій городець на терасі — огірки, мигдаль, мушмулу та фісташки. З краю тераси було видно затоку, де я купався годину-дві тому.

— Муца.

— Я не чував, щоб її так називали.

— Албанське слово, — стукнув він себе по носі. — «Нюхало». Он та скеля формою подібна до носа.

— Не дуже поетична назва, як на такий чудовий пляж.

— Албанці були пірати, а не поети. Цей мис вони назвали Бурані. Двісті років тому в їхньому арґо це слово позначало гарбуз. Або ж череп. — Він рушив з місця. — Смерть і вода.

— А що це за табличка біля брами? Чому такий напис — Salle d’attente? — спитав я, йдучи за Кончісом.

— Її почепили німецькі солдати. У війну виселили мене з «Бурані».

— Але чому саме ця табличка?

— Як гадаю, перед тим вони сиділи у Франції, а тут нудьгували.

Обернувшись, він зауважив мою усмішку.

— Еге ж, пане Ерфе, німцям належить подякувати й за таку крихту гумору. Я б не наважився калічити рідкісне дерево.

— Ви знаєте Німеччину?

— Її не пізнаєш. Можна тільки примиритися з тим, що вона є.

— А Бах? Чи не важко з ним примиритися?

Кончіс зупинився.

— Я суджу про народ не з його геніїв, а з національних особливостей. Давні греки вміли покепкувати самі з себе. Римляни — ні. Саме з такої причини Франція культурна країна, а Іспанія — ні. Тому-то я