Читати книгу - "Казки Сельви"

Люди кинулися до них. Засліплені світлом ліхтаря, нападниці на якусь мить позаклякали, а тоді з шипінням знову ринулися в бій, у загальному сум’ятті не тямлячи до ладу проти кого — тварин чи людей — слід спрямувати атаку.

Відтак співробітників Інституту звідусіль оточили змії. Фрагосо відчув, як у халяву його чобота за якихось півсантиметри від коліна з наскоку встромилися зміїні зуби, й щосили вдарив по тому місцю гнучким кийком, що їх завжди мають напохваті мешканці сельви. Новий директор розрубав навпіл іншого плазуна, а один зі співробітників устиг розчерепити голову величезній змії, щойно та обвила шию собаки.

Все тривало якихось десять секунд. Нестямні удари раз по раз сипалися на змій, а ті й далі атакували людей, кусаючи чоботи й намагаючись видряпатися по ногах. Атака, супроводжувана іржанням, криками людей, собачим гавкотом та шипінням змій ставала дедалі потужнішою, коли Фрагосо кинувся до гігантської змії, яка видалася йому знайомою, й зненацька перечепившись через неї, розбив на друзки ліхтар.

— Назад! — скомандував директор. — Дабой, до мене!

Люди, а за ними й собака, якому пощастило позбутися кількох змій, вибігли на подвір’я.

Бліді та засапані вони дивилися одні на одних.

— Тут справа нечиста... — пробурмотів директор. — Уперше таке бачу. Що сталося з тутешніми зміями? Вчора цей напад двох змій, прорахований з математичною точністю... Сьогодні... На щастя, вони не знають, що своїми укусами врятували нам коней... Скоро розвидніє, тоді нехай начуваються.

— По-моєму, серед них була Королівська Кобра, — проказав Фрагосо, перев’язуючи ниючу кисть руки.

— Так, — озвався хтось зі співробітників. — Я добре її розгледів. А з Дабоєм усе гаразд?

— Ні, вони його всього покусали... На щастя, собака витримує будь-яку кількість отрути.

Люди повернулися до хворого, чиє дихання зробилося більш рівним. Але тепер його проймав піт.

— Світає, — мовив новий директор, визирнувши у ві­­кно. — Ви, Антоніо, залиштеся тут. А Фрагосо піде зі мною.

— Брати ласо? — запитав Фрагосо.

— Ні! — директор похитав головою. — Якби це були інші змії, ми б швидко їх укоськали. А ці якісь надто дивні... Прихопимо кийки і про всяк випадок мачете.

Однак це були ніякі не дивні змії — просто перед лицем страшної небезпеки нападниці, які атакували Інститут сироватки крові, послуговувалися життєвою мудрістю, накопиченою багатьма поколіннями їхнього роду.

Несподівана темрява, що запала після того, як розбився ліхтар, стала для них сигналом небезпеки, якою загрожували їм бойові дії з настанням світанку. До того ж вологе повітря передвіщало невблаганне наближення нової днини.

— Якщо ми й далі залишатимемося тут, нам відріжуть дорогу для відступу, — вигукнула Хрестова Гадюка. — Назад!

— Назад! Назад! — загомоніли всі. І скупчившись, наповзаючи одні на одних, змії поплазували геть. Утікачки рухалися юрбою — перелякані, пригнічені, — в замішанні вдивляючись у далечінь, де займалася зоря.

Їхня втеча тривала вже хвилин двадцять, коли здаля почувся бадьористий гавкіт, і знесилені змії спинилися.

— Стривайте! — скрикнула Золота Уруту. — Подивімося, скільки нас і що ми можемо вдіяти.

При тьмяному світлі досвітку вони зробили огляд своїх сил. Під кінськими копитами загинули вісімнадцять змій, серед них дві коралові. Фрагосо розрубав навпіл Спесивицю, а Тропічний Вуж, який стиснув був в обіймах собаку, залишився лежати в стайні з розчепіреною головою. Крім них, не було Маленької Уруту, вужихи Радінії та Плоскоголової Кобри. Загальні втрати складали двадцять три мертві змії. А ті, що залишилися живими, були покалічені та потовчені, їхня подерта луска вкрилася перемішаною з піском кров’ю.

— Ось підсумки нашої атаки, — з прикрістю мовила Водяна Кобра, зупинившись на мить, щоб почухати голову об камінь. — Мої вітання, Гамадріадо!

Однак вона не прохопилася про те, що підслухала під дверима стайні, коли останньою виповзала звідти. Замість убити коней, змії врятували їм життя, бо ті потерпали через нестачу отрути!

Відомо, що коневі, котрий проходить імунізацію, отрута так само життєво необхідна, як і вода, і коли її бракує, тварина гине.

Знову почувся гавкіт собаки, який узяв їхній слід.

— Нам кінець!— вигукнула Гримуча Змія. — Що вдіємо?

— До печери! — заволали всі й поплазували з останніх сил.

— Ви, либонь, збожеволіли! — застерегла на ходу Водяна Кобра. — Вони знищать усіх! Це вірна смерть! Послухайте мене: треба розповзтися хто куди!

Втікачки спинилися, не знаючи, на що зважитися. Попри панічний страх, щось підказувало їм, що тільки розосередившись, вони мають шанс на порятунок, і всі почали розпачливо роззиратися. Одного слова на підтримку цієї ідеї було досить, аби вони зважилися.