Читати книгу - "Відьомська доба"

— Не знаю.

— Ти думаєш, людям… які загинуть через годину, легше від твого незнання?

Івга стривожилась. Вона надто вірила у владу слів над реальністю; навіть вигадана історія може справдитись — у віртуальному світі. І вбити уявних людей… Насправді, вбити.

— Треба… дізнатися, — видушила вона.

— Як? — у голосі Інквізитора такий розпач, наче гра невпинно втілюється в життя. — Як… коли ця… погань мовчить?

— Навіщо їй це? — безпорадно спитала дівчина.

Інквізитор знизав плечима:

— Якби ж я знав… Час спливає.

Вона стиснула долоні:

— А більше ніхто не знає?

— Ніхто, — Інквізитор затягнувся. — Слухай, що ж я димлю, тебе не спитався. Ти ж не куриш?

— Не може бути, щоби ніхто…

— Може.

Руда нарешті сіла. Нервово звела коліна:

— Не знаю. Катувати, щоби сказала…

Пальці Інквізитора зім’яли цигарку. На стіл посипався попіл. Вона злякалася. Щось не так?

— Не впевнений, — Інквізитор постарів на очах. — Учора я весь день, Івго, займався тим, що катував жінок. Ти, отже, мене підтримуєш?..

Він просто таки вп’явся у неї очима.

— Чого ж ви хотіли… від них? — вона намагалася надати голосу байдужости і холоду.

— Чого хотів — те отримав, — витягнув нову. — Зрештою, неважливо.

Мовчали. Слухали, як крапає з крана вода… Івзі привиділося просторе приміщення з нікельованими раковинами і цинковими столами, а на них…

— Коли тебе ініціюють, — Інквізитор уважно слідкував за її обличчям, — коли це станеться, на тебе чекає блискуча кар’єра… Якщо так можна охарактеризувати ЇХНЮ ієрархію. З твоїми здібностями ти була би щит-відьмою. Або і стяг-відьмою, бо чуття у тебе позамежне… Але все ж не ініціюйся, лисичко, прошу тебе. Не спричиняйся до мого головного болю… — він сумно всміхнувся.

— Чого ВОНИ прагнуть? — Івга знову згадала те дівчисько.

— Багато б я дав, аби зрозуміти. Іноді здається… ось, зараз. Але… для цього потрібно БУТИ відьмою. Коли будеш… скажеш мені… як старому знайомому. Чого їм треба?

— А ви спитайте в них під тортурами, — не втрималася вона. Інквізитор скривився, відкрив було рот, — але цієї миті дзенькнули телефони — на кухні та в кімнаті.

Івга раптом злякалась. Панічно, безнадійно і зовсім без приводу — напевно, просто нерви… від різкого звуку. Інквізитор потягнувся до слухавки:

— Так…

Обличчя його не змінилось, але вона зрозуміла, хто подзвонив.

— Звісно, мене не було. Я тільки сьогодні повернувся, з курорту… Цікава в мене робота, як бачиш… Облиш. Які образи, ми ж з тобою начебто дорослі… Ні, цей тиждень можна викреслити. Так, ти чув… Що?..

Івга взяла кусень булки. Автоматично відкусила, намагаючись утамувати не голод — інше почуття, невизначене, але від того не менш відчутне. Жувати, жувати…

Інквізитор не дивився на неї. Слухав. Споглядав як димує цигарка в попільничці. Івга чекала.

— Бачиш, — мовив Інквізитор тоном нижче, — мені такими речами займатися не годиться… Вибач, але саме зараз нічого не можу сказати.

Він позирнув на Руду. Мигцем, але вона помітила.

У слухавці збуджено тріскотів металевий, змінений відстанню голос. Переконував у чомусь.

— Добре, — озвався Інквізитор. — Але чому ти, а не він? Він начебто дорослий і у твердій пам’яті.

Івзі зробилося неприємно. Назара образили. При ній.

— Добре, — втомлено повторив Інквізитор. — Нехай подзвонить мені… Або я, коли будуть новини. Так?..

Дівчина підвелася. Нечутно повернулася до вітальні. Подивилася відсутнім поглядом і сіла в куті. Неввічливо підслуховувати.

Він поклав трубку і кілька хвилин дивився, як дотліває цигарка.

От воно як — виховувати сина самотньому батькові. Відбиток… на особистості. Принаймні, Юлекової. Він-бо природжена нянька…

Дівчисько сиділо у вітальні. Просто на підлозі. Руда. Лисиця у пастці. Запитально здійняла очі — і відразу сховала. Очі запалені — але не зацьковані… Більма… звідкіля взялося це слівце?..

— Ось що, Івго… Мій друг, твій, якоюсь мірою, свекор — зайшов у дур. Його, природно, більше цікавить доля сина, ніж наші з тобою аргументи. У дечому він мав рацію. Зараз ми почекаємо півгодини, ти все добре обміркуєш і зателефонуєш… йому.

— Ні, — швидко зреагувала вона. — Я не… ні. Не знаю, що… казати.

Клавдій з удаваним подивом розвів руками:

— Тоді — що? Що нам робити?

Дівчина знову напружилась. Наїжачилась. Клавдій укотре відчув тугий клубок її потенційної енергії. Хоча… Після ініціації кожна з них може виявитись як видатним воїном, так і сіреньким робітником.

— Подзвони, — примирливо сказав він. — Він нервується. Шукає тебе… Зрозумій… Я вийду.

І пішов до кабінету.

Довго, дуже довго в кімнаті було тихо. Потім таки заклацали кнопки телефону, і Клавдій вдоволено кивнув. Примружив очі. Закинув ногу на бильце м’якого крісла.

— Це я.

Голос дівчинки звучав глухо, але цілком достойно. Твердо, без зривів і схилів; Клавдій знайшов у ящику стола льодяникову цукерку і сунув за щоку.

— Я… Так.

Мовчання. Цікаво, що там говорить добряк-професор.

— Розумію, що винна, — голос дівчини зміцнів, теж мені — королева на ешафоті. — На жаль, у мене не було іншого виходу.

Клав розкусив цукерку і запізніло згадав, що ментолу терпіти не може. Просив же ж купувати інші…

— Розумію, — ось уже і метал у голосі.