Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

— Я кохаю тебе.

— І я тебе.

Анна дрімала у ліжку, синє волосся прикривало її оголені плечі. Бенедикт сидів у кріслі і спостерігав за, як йому здавалось, чимсь незрівнянно прекрасним. Була спокійна тиша. Йому було затишно дивитись на кохану, настільки ж, наскільки їй було затишно спати. В неї були чудесні сни.

За вікном була міцна ніч. Хлопець тримав в руках один із зошитів, дивився на дівчину і писав вірш.

Бенедикт був щасливим і по вуха закоханим. Він неймовірно радів, що вирішив піти з дому. Бо це поки було найправильнішим рішенням у його короткому житті. Якби він не втік, то не зустрів би її, а життя без неї — сіре. Вона для нього здавалась незвичайною. Магією. Він дякував вищим силам, що сталося все так, як сталося.

Хлопець вирішив уже не заховувати зошит з віршами в шухляду, а покласти на стіл, та коли він простяг руку, записник вислизнув з його долоні і впав на підлогу. Тишу порушив глухий звук. Хлопець поглянув на дівчину і побачив, що вона усміхається з заплющеними очима.

— Ти не спиш?

— Ти такий смішний… — відповіла дівчина, розплющуючи очі.

— Смішний?

— Твоя незграбність така чарівна і кумедна.

— Такий уже я є… Ти ідеш додому? — здивувався він, бо дівчина піднялася з ліжка, поцілувала його і почала одягатись. Його це здивувало, бо надворі було, напевно, о пів на першу.

— Йду, бо батько непокоїтиметься, — промовила Анна. — Проведеш мене до автобусної зупинки?

— Так, залюбки.

— І ще дещо: можна мені взяти хоча б один зошит додому? — скромно запитала Анна, дивлячись на купку зошитів на столі.

На Бенедиктовому обличчі розпливлась усмішка, і він мовчки простягнув дівчині один із зошитів. Він був радий, що хтось зацікавився його віршами. Він цінував це.

— Дякую, — відповіла Анна.

— Скажи, я перша, хто почитав твої вірші?

— Перша.

Бенедикт і Анна йшли по тротуару нічної вулиці. Це був доволі небезпечний район — Бенедикт це вже розумів, та сьогодні на вулицях нікого не було, тож можна було насолоджуватись нічною прогулянкою з коханою людиною.

Ніч. Зорі на небі. Вона. І ледь відчутний холод.

Бенедикт йшов з натягнутим на голову капюшоном і тримав руки в кишенях, а за передпліччя лівої його тримала Анна. Його це гріло. Він відчував, що вже не самотній.

За стільки років він справді розумів, що не самотній.

— Але чому, Бенедикте? Невже ти думаєш, що вони погані?

— Можливо, й думаю… Проте лише частково… Найбільшою причиною було те, що всім було начхати на них. Люди бачили, що я пишу, та ніхто ніколи не питав, що це. Ти перша, хто ось так насмілився прочитати їх без моєї згоди.

— Бенедикте, вони прекрасні.

— Ти справді так думаєш?

— Звичайно. Коли я їх читала, Бенедикте… Я торкалася зірок! — знайшла потрібні слова Анна, і підлітки перевели погляд на всіяне іскорками небо. — Їх неможливо не помітити. Це дивно, що ніхто їх не бачив. Їх же так багато. І кожен з них прекрасний.

— Дякую тобі.

— І знаєш… Хіба це не мета?

— Тобто?

— Тобто ти пишеш прекрасну поезію… Невже тобі не хочеться, щоб це побачили інші? Невже не хочеш якось себе реалізувати? — почала дівчина. — Повір, ці рядки можуть допомогти багатьом людям зрозуміти себе. Допоможуть описати їм те, що вони відчувають і не можуть знайти потрібних слів. Ти захоплювався танцем Макса, але твій талант не менш прекрасний, і, повір, люди ним теж захоплюватимуться.

— Не знаю, — признався Бенедикт. — Я про це ніколи не думав. Звісно, писати я буду завжди. Це для мене, як дихати. Але щоб ці вірші читали інші… Не знаю… Ти сама бачила, як я зреагував, коли ти їх прочитала! Я був не готовий!

— Люди ніколи ні до чого не готові, — промовила дівчина. — І ще: ти просто не був у них впевнений… Але тепер ти знаєш моє ставлення до них… Невже ти досі не віриш в їхню красу?

— Вірю… Якщо ти кажеш, що вони хороші, то я вірю тобі, звичайно… — мовив Бенедикт. — Вибач, що накричав. Тепер я вірю, що вони заслуговують на увагу… Але що я можу зробити, щоб їх побачили інші?

Анна усміхнулась і поцілувала хлопця в щоку.

— Головне те, що ти визнав, що твої вірші заслуговують стати твоєю метою. Перший крок зроблений. Головне, що ти готовий ділитися ними з людьми. Це поки найголовніше.

— Я кохаю тебе, — промовив Бенедикт.

— І я тебе.

На зупинці вони стояли, тепло обіймаючи одне одного. Анна тулилась вухом до Бенедиктових грудей і слухала його серцебиття. Вона була ладна проводити з ним кожну секунду свого життя — і цього було б їй мало. А коли приїхав автобус, вони поцілувались і попрощались.

— Це незабутній вечір, — мовив Бенедикт.

— Для мене теж, — відповіла Анна. — З днем народження тебе.

Хлопець лише усміхнувся.