Читати книгу - "Сніданок на снігу"

Потів він сказав, що на окраїні, в одній із траншей, вирили капличку, і там править один монах.

— А монах де тут узявся? — здивувався Зарецький.

— Мабуть, жив тут і раніше, але не був коло храму. Можливо, не дуже вписувався у звичний формат. А тепер сам собі створив власну парафію. За бажання — будь-що можна створити, лише б мати для цього уяву. Люди ж додумалися рити тунелі й траншеї, правда? Але колись давно це вже робили.

— І що, до цього монаха ходять люди?

— Трохи ходять. Він постійно править службу: кажуть, нікого не повчає, просто служить Богу, як уміє. Люди ходять кожного дня. Приносять свічки, ікони. Збираються навколо і слухають проповідника. Вони вірять, що сніг — це Боже випробування і що всі скоро опиняться під снігом, ніби під землею, а тому мусять готуватися до загробного життя вже зараз і закопуватися від світу в сніг.

— Це чистої води секта.

— Можливо. А що зараз не секта? Навіть те, що ми під снігом, — і це, по-своєму, теж секта.

Знайомий також розповідав, що в багатьох гостей, які приїхали на семінар, закінчилися гроші — вони просадили їх у карти, на самогон і їжу. Дехто поселився в місцевих жіночок. Зарецький від цих слів насторожився — йому здалося, що співрозмовник натякнув на нього, але той і далі белькотів про все на світі й мало звертав уваги на реакцію Богдана.

Вечоріло. Зарецький попрощався, сказав, що неодмінно зазирне до них у готель, і пішов дивитися на хокей підлітків. Це ніколи не закінчиться — дивився він на них скляними очима й нічого не відчував. Не було ні розпачу від ситуації, ні хвилювання за завтрашній день, ні думок про вчорашнє. Зарецький думав, що більше не належить часові. Сутінки поволі вкривали небо й полонили селище. Богдан озирнувся і помітив Людмилу, яка була в тій же куртці, коли він приїхав, і стояла біля входу до траншеї провулку, з якого він хвилин десять тому вийшов. Зарецький також непорушно дивився на неї, йому здалося, що вона його кличе очима, ніби манить до себе в сніги. Він не відводив погляду і побачив, як Людмила йому всміхнулася. Повз нього пробігли п’ять хлопчиків у білих маскувальних костюмах, у руках вони тримали дерев’яні автомати. Зарецький підвів угору руки і сказав: «Здаюся», — хлопчики суворо на нього поглянули і побігли далі. Богдан шукав очима їхнього бойового вождя Миколу, але не знайшов, і проводжав їх поглядом, поки вони не зникли з поля зору в кучугурах снігу. Він пішов до Людмили, а вона не відводила від нього погляду.

— Що нового почув?

— Техніка вже рухається сюди — розбирають завал.

Людмила кисло посміхнулася, розвернулася й пішла в траншею. Зарецький ішов слідом і мовчав. Відчувався мороз. Богдан міркував, що це відтягне танення снігу, а значить — і його перебування тут. Він не міг дати відповідь собі на питання: чого він непокоїться? Чого його тягне вирватися зі сніжної пастки? Яка внутрішня сила його кличе з цього місця?

— Та не думай ти стільки… — почув він голос Людмили, яка це сказала, навіть не повернувшись до нього, ніби в неї на потилиці були очі й вона бачила обличчя Зарецького; вона продовжувала йти траншеєю, наче й не було нічого, — ніби від твоїх думок і переживань щось зміниться.

— Саме думається. Я тут ні до чого, — Зарецький увімкнув ліхтарик і посвітив у траншеї дорогу.

Вони завернули в її двір. Богдан зачинив зсередини хвіртку. Людмила миттю підступила до нього, охопивши його голову руками, й розтуленим ротом почала цілувати й покусувати його обличчя — сантиметр за сантиметром.

— Ну, невже тобі тут погано? Невже ти мене не хочеш? Я ж більше не можу без тебе — як ти цього не бачиш? Чому ти мовчиш? Чому? Що я не так зробила? Скажи! Що не так?

— Усе нормально.

— Ні. Не приховуй! Щось не так. Скажи!

— Усе добре.

— Я ж бачу, що ти страждаєш! Я не хочу, щоб тобі було погано. Чуєш? Не хочу, щоб ти страждав!

— Я не страждаю.

— Ти зовсім змінився. Ти не такий, яким був ще кілька днів тому.

— Ми обоє трохи змінилися.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми поволі звикаємо до думки, що повинні завжди бути однаковими: вчора, сьогодні, завтра.

— Ні. Це не так.

— Тоді давай просто кохатися, бо ми надто багато говоримо.

— Давай, — усміхнулася вона.