Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Проходячи повз розгубленого провідника, Теодор Засмужний запитав:

– Добрий чоловіче! Куди нас везуть?

Той скоса глянув на нього, напевне сподіваючись побачити кримінальника, і відповів коротко:

– Терезін!

Ця назва Теодорові нічого не говорила.

Залізні двері зачинилися, видавши при цьому неприємний скрегіт. Камера виявилася невеликою як на ту кількість в’язнів, що їх мало намір тримати тюремне начальство. Вздовж трьох стін стояли довгі чотириярусні нари, які віднині були їхнім ліжком. Четверта стіна була вільною від нар, зате там красувалися заржавілий умивальник і відхідне місце, відділені одне від одного невеличким щитком для зайвого одягу. Це було взагалі знущанням над в’язнями: адже ніхто з них не мав нічого зайвого, навіть їхні мішки й сумки були порожні. Дорога, що вела до міста Терезін поблизу Праги, була довгою і обтяжливою. Чоловіки, поки добиралися сюди (а поїзд із арештованими не хотіли пропускати поза чергою), з’їли усі принесені з собою продукти.

Всю середину камери займали довгі столи з лавками, де в’язні мали проводити свій час і обідати. Але навіть побіжний погляд на цей «інтер’єр» говорив, що ні місць для «відпочинку», ні місць для приймання їжі всім не вистачить.

Невідомо про що думали організатори цієї «вистави», але усіх арештованих у Равському повіті зігнали саме сюди, в одну камеру. Зрештою, в’язні цьому навіть зраділи. Вони якось самостійно, без жодної команди, старалися триматися разом. Тут же начальство «пішло» їм назустріч.

Розмістилися, правда, не обійшлося без образ і штовханини. Ніхто не хотів жити на найнижчому та найвищому ярусах. У першому випадку тебе могли просто зачепити чоботом, у другому – зараз, коли надворі літо, зверху було особливо душно.

Не пощастило тим, хто зайшов у камеру останнім. Саме їм залишилися нижні та верхні місця.

Засмужний, Бучма, Березовець та Холод встигли кинути свої пожитки на другий ярус біля вікна, як двері знову відчинилися, і у камеру ввійшов офіцер з відзнаками капітана.

В’язні повернулися до нього.

– Někteří zvásmluvit česky?[20] – запитав він.

Наперед вийшов священик, якого Теодор неодноразово бачив на престольних празниках у Кам’янці Лісній. Його звали Микола Осьміловський.

– Budes ledovat kamera, – повідомив офіцер. – Tam musí být pořádek.[21]

З цими словами капітан покинув камеру. В’язні обступили священика.

– Що він сказав? – допитувалися.

– Сказав, що я назначений старостою, – розгублено відповів той.

– І правильно, – погодився інший священик. – Як не як, нам тут жити.

Новоспечений староста оглянув присутніх і запитав:

– Може, хтось добре знає німецьку? А то я не дуже розумію.

– Я знаю, – згодився Теодор.

– Як вас звати?

Засмужний назвав себе.

– Будете моїм помічником. А то хто знає, чи не поміняється влада з чеської на австрійську.

Що ж, помічником, то помічником. Теодорові було однаково. Він повернувся до своїх нар.

Поволі життя у камері налагодилося, якщо взагалі може налагодитися життя у тюрмі. Поміж собою в’язні вибрали відповідальних за їжу, і вони тричі на день приносили великий баняк з тим, що наглядачі чомусь так гордо називали сніданком, обідом і вечерею залежно від часу приймання. Кожного дня ввечері відбувалося прибирання камери. Тут уже встановили черговість.

У неділю і у великі свята священики почергово відправляли службу.

Життя налагоджувалося.

Час від часу в’язнів по одному викликали на допити, але радше за все це була лише розмова. Вся адміністрація тюрми Терезін складалася з місцевих чехів, і вони відносилися до русинів до певної міри прихильно.

У камеру майже не доходили відомості з волі, і вони не могли зорієнтуватися у подіях. Своєрідним джерелом новин були ті самі допити, коли адміністрація могла іноді бовкнути зайвого. Так мешканці камери дізналися, що вони були першими, кого привезли у Терезін, що після них прибуло ще п’ять етапів і що більше в’язнів стара тюрма, облаштована у фортеці, побудованій імператором Йосифом, прийняти не могла. Тому заарештованих русинів відправляли кудись далі, в Австрію.

Четвертого вересня нарешті викликали і Теодора Засмужного. Він йшов довгим коридором у супроводі охоронця, який відстав від нього на півкроку. Права стіна виходила на внутрішнє подвір’я, а зліва численні двері вели у камери.

Теодор намагався налаштуватися на майбутній допит. Від тих, хто вже побував там, знали, що слідчі вели розмову досить-таки толерантно, нікого не залякували, але не варто було розслаблятися і, не дай Боже, бовкнути зайвого.

Після чергового повороту Теодор зіткнувся з незнайомим йому в’язнем, що у супроводі наглядача, у кайданах на ногах, повертався у свою камеру. Це був ще досить молодий юнак, але вже оброслий давно неголеною щетиною, худий, із запалими очима. Він ішов як дуже змучена людина, нікого не бачачи перед собою. Його погляд байдуже ковзнув по обличчю Теодора, але той не помітив в очах незнайомця ні іскри зацікавлення.

Коли вони розминулися, охоронець підійшов до Засмужного ближче і тихо запитав:

– Ви знаєте, хто це був?

Здивований такою зміною у ставленні до нього наглядача, Теодор лише заперечливо похитав головою.

– Це Принцип! – повідомив охоронець.

– Який принцип? – не зрозумів Засмужний.

– Гаврило Принцип.

Від несподіванки Теодор аж зупинився.

– Той самий? – перепитав він.

На знак згоди охоронець кивнув головою. Теодор обернувся, але знаменитого в’язня вже не було.

Це був сербський терорист Гаврило Принцип, вбивця наслідника австрійського престолу Франца Фердинанда. Саме цей його вчинок і призвів до того, що зараз у смертельному герці зійшлася вся Європа, що, зрештою, сам Теодор Засмужний опинився тут, у тюрмі поблизу Праги.

(Як дізнався пізніше Теодор, усі учасники терористичної організації «Млада Босна» за вироком військового трибуналу були повішені, лише безпосередній виконавець отримав двадцять років ув’язнення – йому не виповнилося ще дев’ятнадцяти. Тут, у тюрмі міста Терезін, він пробуде чотири роки, захворіє на туберкульоз і помре 28 квітня 1918 року.)

Вийшли на внутрішній двір тюрми. Вересневе сонце сліпило відвиклі від яскравого світла очі. Теодор закрив їх долонею. Повітря було сухе і тепле. Навіть тут, у тюрмі, відчувалося, що осінь вступає у свої права.

Приміщення, куди завів Теодора охоронець, стояло дещо осторонь камер і приємно виділялося від них зовнішнім видом, а кімната, де мав відбутися допит, дійсно була кімнатою, а не камерою.

Навпроти Теодора сидів начальник тюрми капітан Густав Ремек.

– Ви розмовляєте по-німецьки, – чи то запитав,