Читати книгу - "Аеліта"

Аеліта заливалася сльозами.

Тепер Лосеві здавалося, що вона зовсім дівчинка. Було смішно і ніжно, коли вона сплеснула руками, кажучи про велетнів.

Лось поцілував її в заплакані очі. Вона затихла. Знизу вгору, як на велетня із казки, вона дивилася на Сина Неба.

Несподівано у напівмороці кімнати пролунав тихий свист, і одразу ж спалахнув хмарним світлом овал на туалетному столику. З’явилася голова Тускуба, який уважно дивився з екрана.

— Ти тут? — спитав він.

Аеліта, як кішка, стрибнула на килим, підбігла до екрана:

— Я тут, батьку.

— Сини Неба ще живі?

— Ні, батьку, — я дала їм отруту, вони мертві.

Аеліта говорила холодно, різко. Стояла спиною до Лося, затуляючи екран.

— Чого тобі ще треба від мене, батьку?

Тускуб мовчав. Плечі Аеліти почали підніматися, голова хилилася. Лютий голос Тускуба проревів:

— Ти брешеш! Син Неба в місті. Він очолив повстання!

Аеліта похитнулася. Батькова голова зникла.

Аеліта, Іхонька і Лось летіли в чотирикрилому човні до гір Лізіазіри.

Безперервно працював приймач електромагнітних хвиль — щогла з кусками дротів. Аеліта схилилася над крихітним екраном, слухала, вдивлялася.

Було важко розібратися в розпачливих телефонограмах, закликах, криках, тривожних запитаннях, що летіли, кружляли в магнітних полях Марса. Але майже без упину бурмотів стальний голос Тускуба, розтинаючи весь цей хаос, володів ним. У дзеркалі ковзали тіні стривоженого світу.

Кілька разів у хаосі звуків слух Аеліти вловлював дивний голос, що волав тривожно:

«…Товариші, не слухайте шептунів… не треба нам ніяких поступок… до зброї, товариші, настав останній час… всю владу рад… рад… рад…»

Аеліта обернулася до Іхоньки:

— Твій друг відважний і сміливий, він справжній Син Неба, не бійся за нього.

Іхонька, як коза, тупнула ногами, захитала рудою головою. Аеліті пощастило простежити, щоб ніхто не помітив їхньої втечі. Вона зняла з вух трубки. Пальцями протерла запітніле скло ілюмінатора.

— Глянь, — сказала вона Лосю, — за нами летять іхі.

Човен плив на величезній висоті над Марсом. По обидва боки човна в сліпучому світлі, звиваючись, летіли на перетинчастих крилах дві облізлі, бурошерсті тварини. Їхні круглі голови з плескатим зубатим дзьобом були обернуті до вікон. Ось одна, побачивши Лося, пірнула і ляснула пащею по склу. Лось відхилив голову. Аеліта розсміялася.

Минули Азору. Внизу тепер лежали гострі скелі Лізіазіри. Човен пішов униз, пролетів над озером Соам і спустився на просторий майданчик, що висів над проваллям.

Лось і механік завели човна у печеру, підняли на плечі кошики і слідом за жінками почали спускатися по мало помітних у скелях, стертих од давності сходах униз в ущелину. Аеліта легко і швидко йшла вперед. Притримуючись за виступи скель, уважно поглядала на Лося. З-під його величезних ніг летіло каміння, озивалось у безодні луною.

— Тут спускався Магацитл, несучи палицю з прив’язаною пряжею, — сказала Аеліта. — Зараз ти побачиш місця, де горіли круги священних огнів.

Посеред прірви сходи повели в глиб скелі, у вузький тунель. З його темряви тягло вологістю. Шаркаючи об каміння плечима, нахиляючись, Лось важко посувався між полірованими стінами. Навпомацки він знайшов плече Аеліти і відразу відчув на губах її подих. Він прошепотів по-російськи: «Люба».

Тунель кінчився напівосвітленою печерою. Всюди виблискували базальтові колони. В глибині злітали легкі клуби пари. Дзюрчала вода, одноманітно падали краплі з ледь помітних у глибині склепінь.

Аеліта йшла попереду. Її чорний плащ і гострий ковпачок ковзали над озером, іноді ховалися за хмарами пари. Вона сказала з темряви: «Обережніше» — і з’явилася на вузькій крутій арці стародавнього моста. Лось відчув, як під ногами двигтить мостове склепіння, але він дивився тільки на легкий плащ, що мелькав у напівтемряві.

Ставало ясніше. Над головою заблищали кристали. Печера кінчилася колонадою низьких камінних стовпів. За ними видно було залиту вечірнім сонцем перспективу скелястих вершин і гірських цирків Лізіазіри.

По той бік колонади лежала широка тераса, вкрита іржавим мохом. Її краї обривалися прямовисно. Ледь помітні сходи і стежечки вели нагору, в печерне місто. Посеред тераси лежав, до половини в грунті, вкритий мохом Священний Поріг. Це був великий, масивного золота саркофаг.[11] Грубі зображення звірів і птахів вкривали його з чотирьох боків. Нагорі покоїлося зображення сплячого марсіанина, — одна рука його лежала під головою, друга пригортала до грудей уллу. Рештки розваленої колонади оточували цю незвичайну скульптуру.

Аеліта стала на коліна перед Порогом і поцілувала в серце зображення марсіанина. Іха теж присіла біля ніг скульптури, обхопила їх, притулилась обличчям.

Ліворуч, у скелі, серед напівстертих написів виднілися трикутні золоті дверцята. Лось розгріб мох і насилу відчинив їх. Це було стародавнє житло охоронця Порога — темна печерка з камінними лавами, вогнищем і ложем, висіченим у граніті. Сюди внесли кошики. Іха вкрила циновкою підлогу, послала постіль для Аеліти, налила оливи у світильник, що висів під стелею, і запалила його. Хлопчик-механік пішов стерегти крилатого човна.

Аеліта і Лось сиділи край безодні. Сонце ховалося за гострі вершини. Чіткі довгі тіні потяглися від гір, ламаючись у западинах ущелин. Похмуро, безплідно, дико було в цьому краї, де колись рятувалися від людей древні Аоли.

— Колись гори були вкриті рослинністю, — сказала Аеліта, — тут паслися череди хаші і в міжгір’ях шуміли водоспади. Тума вмирає. Змикається коло довгих, довгих тисячоліть. Можливо, ми — останні: відійдемо, і Тума стане мертва.

Аеліта помовчала. Сонце зайшло неподалік за драко-новий хребет скель. Кипуча кров заходу полилась у височінь, у бузкову пітьму.

— Та серце моє каже інше. — Аеліта підвелась і пішла вздовж прірви, піднімаючи жмутки сухого моху,