Читати книгу - "Книга забуття"

Звичайно, Цезаря такий хід подій аж ніяк не влаштовував.

— Ти, Янеку, думаєш, що якщо будеш нашіптувати йому «правильні рішення», то він виросте Сократом?

— Сократ був язичником. Йому нашіптував такий демон, як ти.

Цезар ніби й не чув.

— Ти перетвориш його на шматяну безвольну ляльку.

― Це не твій клопіт.

Цезар розсміявся.

— Ти сердишся, Янеку, а, отже, ти неправий.

Ангел-охоронець хоча й не виявляв надмірної емоційності, проте визнавав її наявність. А Цезар продовжував його розхитувати.

— Хоч би що ти казав, а факти свідчать, що свою репутацію охоронця ти ставиш вище від людського життя.

— Я роблю тільки те, до чого мене спонукає обов’язок сухо відповів ангел.

— Ти, Янеку, мочиш людей, а це не входить в обов’язки ангела-охоронця. Ти злив старого й навіть оком не кліпнув.

Цезар грався брелоком у вигляді людського черепа, крутив його то на одному, то на іншому пальці, виписуючи в повітрі різні фігури. Це миготіння відволікало увагу ангела-охоронця, заважало йому сконцентруватися. Кортіло вихопити цяцьку й жбурнути геть.

— В усіх своїх діях я дотримуюся закону.

Скривлені в посмішці вуста Цезаря з’їхали набік.

— Скількох людей ти готовий завалити, аби продемонструвати свій клас охоронця? Хіба не це для тебе головне?

— Для мене головне вберегти підопічного…

— Якби ти думав про підопічного, а не про себе, він би вже був у раю. Ти це знаєш. Але ж ні, ти волочиш його до пекла… Ти однаково програєш. Ти вже програв. Ти виторгував саме стільки часу, скільки потрібно, щоб невинна дитина перетворилася на запеклого грішника…

Ангел-охоронець подивився Цезареві прямісінько в зіниці.

— Ти можеш говорити, що завгодно, ти можеш навіть пенькнути, але тобі не вдасться вплинути на мене… Хлопчик доживе до старості. І помре із чистою совістю.

На це Цезар розреготався йому в лице.

— Та твій клієнт навіть до двадцяти не дотягне, навіть якби ти, Янеку, пенькнув.

— Це ми ще побачимо.

— Звичайно, побачите. — Цезар різким рухом упіймав брелок і затис у кулаку. — І він побачить, і ти побачиш. А я вже бачу, що ти зберіг його не для миру, а для війни.

Цієї миті ангелові-охоронцеві відкрилося те, про що вже відав Цезар.

«Чому він завжди знає більше, ніж я?»

Стьопик із-за рогу хліва прицілився в Миколку з палиці й вистрілив:

— Пах! Пах! Падай, ти забитий.

— А от і не забитий, тільки поранений, — не погодився Миколка і дав чергу у відповідь: — Тр-р-р-р!

Із подвір’я долинув мамин голос:

— Микольцю, ходи обідати.

— Уже йду, — відгукнувся хлопчик.

Він мерщій побіг до хати, зоставивши Стьопика помирати в лопухах.

Перемога і поразка — це питання

тимчасових обставин.

― Ти вже придумав назву для роману?

Так, назва — це півсправи. Роман без назви — те саме, що гадюка без хвоста. Спробуйте собі уявити безхвосту гадюку, якщо гадюка — це суцільний хвіст. Про кожен роман теж можна сказати, що це безкінечно довга назва всього того, що залишилося поза текстом.

— Робоча назва роману — «Поразка».

— Якось не дуже оптимістично звучить, — делікатно зауважує Дайта.

Саме з цих міркувань я сказав, що це робоча назва. Були в мене декотрі сумніви… Назва нав’язалася в процесі замислу, а оскільки він, хоча й не зазнавав особливих метаморфоз, проте визрівав досить довго й, у зародку будучи окреслений лише пунктирною фабулою на рівні загальної ідеї, тривалий час існував у доволі невиразному вигляді; поволі увиразнювалася магістральна лінія, обростала деталями, розставлялися основні наголоси — визрівала концепція, але народилася вона сконцентрованою у вигляді немилозвучної назви. Концепція мене влаштовувала (вимальовувалася певна ієрархія поразок: поразка у війні, поразка ангела й особиста поразка головного героя), а назва хоча й випливала з логіки твору, мені не подобалася: я прихильник містких, метафоричних назв, а ця видавалася мені надто спрощеною, одновимірною, такою, що не відповідає ідеї вітаїзму, що, власне, й спонукала мене до написання цього твору. Навіть більше: назва звучала як вирок, а мені навіть у ролі письменника-деміурга не хотілося брати на себе право виголошення остаточних вердиктів.

Проте що довше я крутив-вертів цю занепадницьку назву, розглядаючи її під різними кутами, то очевидніше виявлялася неоднозначність можливого сприйняття, розуміння, тлумачення й переживання такого, здавалося б, однополюсного й прямолінійного явища, як поразка (яку неможливо розглядати без зв’язку з її антонімом — перемогою). Що більше я над цим розмірковував, радячись із різними випадковими (що саме до рук текло) літературними джерелами, то відчутніше увиразнювалися глибинні смисли цього слова і, вивільняючись, набували якогось воістину метафізичного змісту.

Першу підтримку я знайшов на Сході. Завжди, коли потрібно прозирнути бездонність речей, промацати тонші їхні взаємозв’язки, ми озираємося на Схід.

Лаоцзи в трактаті «Дао-Де цзин» писав: «Той полководець заслужив на повагу, який дорожив життям усіх учасників на полі бою». Але в лаоському святилищі для таких немає місця, там ліворуч — вівтарі для статуй мудреців, а праворуч — переможці кривавих сутичок. До них воїна великодушного не віднесеш, але і мудрецем його тим паче не назвеш: нерідко він виймав свій меч із піхов… Зате він уникав намарних жертв, усвідомлюючи страшну ціну