Читати книгу - "Люди і тварини"

Треба знати, що Орест з малого хлопця пропадав за кіньми. Ще й не вмів говорити як слід, але прийшовши з прогулянки розказував: «Я гиділя киньики, я гиділя сілю», — значить, що бачив коники й бачив фіру. А тому «вона» що мав три сестрички й, як і вони, він говорив про себе в жіночому роді. При тому його рожеве личко аж сяяло, чорні очі сміялися, темна чупринка так «і маяла». Дівчатка розчісували її і вплітали в неї стрічку.

Годинами стояв при вікні й розглядав рух на вулиці. В той час ще їздили тільки кіньми. Повозки, вантажні вози, менші вози, часто «однокінки», що ними їздили постачальники харчів, отже: пекар, молочар, городовинник і всі решта. Було що бачити на вулиці! Різні коні, різні люди, різні вегікули. А що пригод, а що подій!

Он стоїть при вікні Орко й цілий так і горить від щастя. Був уже трохи старший і вмів говорити й не був уже «вона», але він. Знечев’я, починає махати руками, цілий підстрибує і, милим хлоп’ячим голоском:

— Кінь, кінь! — А фірман наставив яблуко й питає:

— Дати тобі яблуко? А кінь…

Усі три сестри вибухнули сміхом і докінчили:

— кае: дай! — Орко трохи зніяковів, але ж зараз повернувся до вікна й найшов собі нового коня, що казав: дай! Для швидкости Орко казав: «кае». Всі сестри довго потім насміхались і дражнили хлопця: «кінь кає, дай»! Уже й був школярем, але як заносились йому на побрехеньку, він спинявся і поглядав на сестер, а вони докінчували його оповідання: «а кінь кае, дай»!

Кілько коней мав він згодом, як зріла уже людина — важко сказати. І кілько клопотів з ними, як їх прогодувати в місті, як підшукати для них працю, щоб не тяжка й щоб, тільки й «парт тайм джаб» як тут кажуть, бо в суботу й неділю Орест сам їхав. Не потраплю докладно все описати, хоч Орка я знала дуже добре й нераз слухала про його клопоти з кіньми. І, нераз дражнила його закінчуючи відомим: «кае, дай»!

Так, що змалечку він пропадав за кіньми. Не диво отже, що купив коня — Ляльку, і що пан і кінь були закохані один в одного й розуміли себе взаємно, «як лисі коні». От, якби не війна, якби не треба їхати далі!

А війна наближувалась. Уже й долітає гук гарматньої пальби й земля дрижить. А наші приятелі числили на те, що до Відня вороги не дійдуть. А вони й під Віднем!

Зійшлися приятелі й стали радитись. Хоча Тодірко впевнював, що столиці країни боронитимуть і не допустять ворогів, але Денис Бачко розглядав справи тверезіше й не вірив у ніякий щасливий поворот справ та подій. Вирішили, що треба вибиратися далі. Стали отже пакувати клунки, хто його знає, котрий уже раз.

Їхнє рішення приспішив нежданий упадок Відня. Подія сталася майже продовж ночі. В панічній утечі висипались на дороги люди, хто на чому із чим і як. Багато й пішком. І Орест запряг свого Ляльку, склав на віз клунки, на них посадив дружину й сина й покинули місто.

Сунули валки військ, що відступали без ладу й порядку, машини, люди, гармати, санітарне й ужиткове знаряддя, усе на переміш. Панічний відступ став ще безраднішим, коли над дорогами появились літаки.

З військовими частинами змішувались цивільні люди з їхніми різнородними вегікулами, клунками, ручними візочками, вантажем на спині. Коли над такою валкою появлялись літаки, паніка збільшувалася, усі й усе йшло в розсипку, припадали до ровів і ям, забігали до придорожніх будинків, розсипались по полях. Кулемети строчили густо, бомби вибухали й вкривали пилом і чадом живих і повбиваних, усіх змішаних у страшному відступі.

У таку то суматоху попав пан Тодірко. Мав щастя, чи нещастя. Щастя тому, що їхав зараз таки за військом і не мусів сам пробивати собі дорогу. А нещастя, бо з літаків бомбили військо. Лялька держався війська і йшов за іншими кіньми.

Після одного нальоту все пішло в розсипку, настала повна суматоха й хаос. Люди порозбігалися, живі й мертві в ровах, хто де впав. Замість дороги глибокі вирви.

Тодірки мали знову щастя: бомблення перележали в рові під возом. Навіть Ляльці не сталося нічого, хоч він не ховався нікуди. Як годилось військовому коневі, він стояв струнко й тільки на вид і на звук вибухів струшував шкірою на шиї і злегка підстрибував. Він навіть не норовився. Очевидно, не одне бачив у своєму житті.

Було неможливе їхати далі цією дорогою. Треба було об’їздити її полями. Всі бічні дороги заповнило військо. Тодірки знову навантажили клунки, що поспадали з воза, і, взявши віжки в руку, Орест скермував коня праворуч. Може вдасться об’їхати збомблені місця і знову дістатись на дорогу.

— Вйо! — гукнув на коня. Лялька ані не дрогнув.

— Вйо, Лялька! — крикнув.

Лялька повернув голову й поглянув на господаря великими, розумними очима. Господар махнув батіжком, очевидно в повітрі, бо хто посмів би вдарити такого коня? Кінь знову оглянувся і струснув головою. Ані кроку далі!

— Лялька, — просив Орест, — іди! Ти бачиш, в яке пекло ми попали. Треба якнайшвидше з нього видістатися. Чого стоїш? То тільки кусок тієї їзди по полі, а там уже знову дорога.

— І військо — додала Ірина.

Було зрозуміло: без війська та ще й без дороги Лялька не збирається йти.

Орест хвилювався, вигукував, махав батогом, навіть засягнув ним коня раз і другий. Бігав то до коня то до воза, підпихав його й старався тягнути, припрягтися біля коня.

— Ну, йдем,