Читати книгу - "Пригоди бджілки Майї"

залою. Бджілці без особливих зусиль вдалося прогризти стіну, хоча і довелося витратити досить багато часу. Нарешті вона обережно пролізла крізь дірку. В неї шалено калатало серце, бо ж Майя чудово усвідомлювала: якщо її зараз схоплять, то вб’ють на місці! У замку було чути голосний храп, у залі панувала напівтемрява, і єдиним джерелом світла був вхід, через який усередину лилося приглушене синє сяйво… «Це місяць світить», — вже знала тепер Майя. Отож вона крадькома, попід стінкою, ховаючись у тіні, почала тихенько підкрадатися до виходу. «Там уже воля», — подумала бджілка. Прохід був повністю залитий місячним світлом. Тихесенько, крок за кроком, Майя йшла по ньому, і брама ставала все ближче і ближче. «Якщо я зараз полечу, — подумала Майя, — то вирвуся на свободу». Серце так шалено калатало в її грудях, ніби хотіло вистрибнути звідти.

Аж ось бджілка побачила вартового, який, спершись на колону, стояв у її тіні. Майя застигла, немов укопана. Вся надія на звільнення миттю вивітрилася. Пройти непомітно повз чатового було просто неможливо. І що ж їй тепер робити?

«Найкраще, що я можу зробити, це повернути назад і шукати інший вихід», — подумала Майя і вже збиралася повертатись, але її увагу привернула поза велетня… Той стояв непорушно, задумливо втупившись у нічний ландшафт перед собою. А як виблискував під місячним промінням його золотий панцир! Було в його поставі щось таке, що зворушувало. «Він виглядає сумним, — подумала бджілка, — а який же він гарний! Благородна постава, ошатний блискучий панцир. І вдень, і вночі — він завше носить його, не скидаючи, адже завжди готовий до всього: і розбою, і боротьби, і смерті…»

Маленька Майя у своєму захваті аж забула, що перед нею — ворог. Як часто з нею таке траплялося! Як часто бджілка з її пристрастю до всього красивого просто забувала про небезпеку!

Аж раптом вартовий стиха промовив: «Мала, підійди ближче».

«Що? — скрикнула Майя. — То ви мене побачили?»

«Уже давно, дитино. Ти прогризла дірку в стіні, а потім, постійно ховаючись у тіні, прокралася аж сюди. Але тут ти побачила мене — і на тому вся твоя хоробрість скінчилася. Так було, еге ж?»

«Так, все так і було», — зізналася бджілка, що аж трусилася від страху.

Отже, вартовий увесь час стежив за нею… Майя пригадала, що вже чула про надзвичайно гострий зір цих метких розбійників.

— Чого ти прийшла сюди? — добродушно запитав вартовий. Майя ще більше впевнилася у тому, що він справді дуже засмучений. Виглядало на те, що він заклопотаний чимось значно важливішим, аніж вона.

— Я хочу на волю, — відповіла Майя. — І взагалі, мені не забракло сміливості, мене просто спинили краса вашого золотого спорядження. А зараз я приймаю бій!

Вартовий нахилився, здивовано поглянув на Майю і посміхнувся. Його посмішка зовсім не була злою.

— Мала, — відповів шершень, і його голос пролунав майже сердечно, — ми не будемо битися. Звичайно, ти належиш до могутнього та сильного народу. Але ми однаково сильніші. Принаймні коли шершень вийде сам на сам із бджолою, то поразки їй не оминути. Якщо тобі сподобалося тут, можеш постояти, потеревенимо про те, про се. Але недовго. Потім я розбуджу солдатів і вони відведуть тебе назад, до твоєї камери.

Як не дивно, та логічно обґрунтована дружелюбність шершня збила бойовий запал Майї більше, ніж якби він виявив злість чи ненависть. Почуття, які зараз заволоділи бджілкою, були близькими до захоплення. Вона поглянула великим сумними очима на свого ворога і зітхнула: «Я завжди чула лише погане про шершнів. Але не всі шершні погані! Ось ви, ви не можете бути поганим. Я не можу в це повірити».

Воїн спокійно поглянув на Майю: «Хороші та погані є усюди, це не залежить від роду чи виду. Та не забувай, ми споконвічні вороги, і ворогами залишимося навічно».

«А ворог завжди повинен бути поганим? — не стрималася від запитання Майя. — Коли ви дивилися у ніч, я навіть забула, що ви мій ворог. Мені просто здалося, що ви засмучені. А я завжди вважала, що істоти, які можуть сумувати, ніколи не бувають злими».

Зауваживши, що вартовий промовчав, Майя продовжила уже сміливіше: «Так, ви маєте владу і силу. І у вашій волі або відвести мене назад у в’язницю, де я загину, або дарувати мені волю».

Вартовий випростався. Від його руху панцир зарипів та дзеленькнув, а рука, яку він підняв, блиснула у блідому місячному світлі. Світало…

— Твоя правда, — відповів він, — у мене є сила і влада. А ще — у мене є довіра мого народу та моєї королеви. Я отримав наказ: жодна бджола не може живою вийти із замку. І я не збираюся порушувати присяги.

Помовчавши трохи, він додав, ніби розмовляючи сам із собою: «Я вже знаю, що це таке — невірність даному слову… Це так боляче — коли тебе покидають… Ех, Шнук, Шнук…».

Маленька Майя стояла зворушена і розгублена. У неї ж теж було почуття вірності, відданості своєму народові! Бджілка відчула, що іншого виходу на свободу, окрім грубої сили чи хитрощів, у неї немає. Кожен з них виконує свій обов’язок і, попри це, вони залишаються чужинцями та ворогами. Проте, що за ім’я щойно згадав воїн? Він говорив про якусь Шнук, що зрадила його? Шнук… Та це ж та гарна бабка, яку вона зустріла на березі лісового озера, поміж сяйливих лілій! Майя аж здригнулася від хвилювання! Може, це їй якось допоможе? Вона обережно запитала:

— Перепрошую, а хто така Шнук?

— Ой, мала, Шнук — не твоя турбота, — відповів вартовий. — Я її втратив і більше ніколи не побачу.

— Я знаю Шнук, — намагаючись виглядати байдужою, мовила Майя. — Шнук, вона з роду бабок. Думаю, що вона найгарніша з них усіх.

Майя навіть не встигла здивуватися, так швидко відреагував вартовий на її слова. Здається, він забув про все на світі, підбіг до бджілки і закричав: «То ти знаєш Шнук? А ну кажи, де вона?».