Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Здорово придумав! — аж підстрибнув Тарас. — А що, як крижина трісне?

— Потягнемо за собою човнову банку. В разі чого перекинемо місток, — резонно відповів Похмай.

Закипіла напружена робота. Мешканці «притулку сміливих» готувалися до важкого походу.

І третього ранку було вітряно, хмарно. Проте всі мешканці «притулку сміливих» все-таки вирішили йти до берега. Ще звечора приготували кілки, прикріпили до них клаптики церати, знайдені в тайнику. Щоб легше було везти з собою вантаж, Похмай спорудив досить зручне пристосування. По боках дошки (човнової банки) прибив цвяхами три пари ковзанів. Вийшли чудові санчата. Поснідавши калкановим м’ясом і нагодувавши Рекса, «експедиція» вирушила в дорогу.

Коли хлопці ставили четверту віху, крижину з човном одірвало.

Спочатку за горизонтом розлігся громоподібний гуркіт, потім уже ближче, як за помахом руки чарівника, на гладенькій крижині раптом з’явилась довга, хвиляста, як змія, тріщина. Вона збільшувалась і незабаром перетворилась на широкий потік чорної води. Трапилось це несподівано. Школярі від здивування відкрили роти. Потім вони побачили, як з того боку крижини плюхнувся у воду якийсь звірок. Швидко перебираючи передніми лапами, він плив до них. Потім заховався за крижину. Здавалося: звір переслідує мандрівників.

— Усе! Тепер шлях один — до берега, тільки до берега! — сказав Тарас.

— Кілки залишимо. Навіщо вони нам?

— Не поспішай, ще згодяться, — перебив Кузьма Василька.

І знову три похмурі фігурки, які супроводив жвавий пес, плентали нескінченним крижаним полем.

Друге нещастя трапилося вже під вечір, коли стомлені мандрівники підходили до зубчатих горбів. Думали — берег!

Того, що трапилось, ні Тарас, ні Похмай не бачили. Вони озирнулись, почувши відчайдушний крик товстуна. Васько, розпластавшись на крижині, корчився від болю:

— Ніжко моя, ніженько-о-о!.. Пече п’ятка… Не можу-у-у рухатися-я…

— Як же це так? — нахилився до потерпілого Тарас.

— Права нога-а… Ямка тут якась. Посковзнувся. Боляче! — стогнав Васько.

— Що ж будемо робити? — озирнувся Похмай. — До берега треба. А тут таке…

— На санчата покладемо. Дотягнемо! — швидко зорієнтувався Тарас.

Віхи скинули, а Васька поклали на санчата.

— Ногою не воруши, — суворо наказав хворому Тарас. — У тебе, мабуть, вивих.

Стуливши повіки, Васько покірно лежав горілиць на жорсткій дошці, прислухався до співучих ковзанових полозків. Поруч біг Рекс.

Густа темрява настала якось несподівано. Орієнтуючись тільки по вітру, Тарас і Похмай тягли важкі санчата.

Загадкові горбики, що здавалися перед сутінками зовсім близькими, кудись пощезали. У темряві хлопці все йшли і йшли вперед. Здавалось їм: не буде кінця цьому похмурому рівному полю.

Раптом на відстані витягнутої руки перед ними виріс якийсь пагорбок. Чи був це обмерзлий берег, чи торос — важко було розрізнити. Вкрай стомлені мандрівники і не намагалися уточнювати.

— Давайте тут заночуємо, — запропонував Тарас.

Санчата затягли під навислу брилу: все-таки затишок.

— Ноги замерзли, — жалівся Васько.

Коли обережно закутали ноги шарфами, Похмай першим виявив бажання чергувати, а Тарас примостився на дошці біля хворого. Заплющив очі — й одразу ж відчув, як тепло приємною хвилею пішло від кінчиків пальців ніг до серця, а перед очима попливли, то збільшуючись до нескінченних розмірів, то перетворюючись на маленькі зернятка, червоні, жовті, зелені кола… «Що це таке?» — подумав Тарас, розплющив очі і завмер: високо у темному небі пливли зелені, червоні, жовті кульки. «Це сниться мені», — подумав і крикнув:

— Дивіться, вогники… жовті, сині…

«Ракета. Це ракета!.. Сигнал… Треба…» — крізь дрімоту Тарас почув далекий голос Похмая. Він хотів щось сказати, але знову поринув у липку, як розпечена смола, дрімоту. І вже засинаючи, почув знайомий йому з дитинства звук сирени.

— Це сирена «Сміливого»! Це сирена «Сміливого»… — прошепотів він.

Похмай бадьорився. І звідки тільки бралися сили в цього на вигляд кволого хлопчини! Він добре бачив різнокольорові вогники ракети і гарячково міркував: «Поблизу сейнер чи берег. Треба дати про себе знати. Але як? Сірником чиркнути — не побачать». Вдивляючись у темряву, несподівано крикнув: «Стривай, стривай!.. Ціолковський…» Квапливо неслухняними пальцями витяг із невичерпної кишені куртки згорток. Помацав. Це була діапозитивна плівка про життя і діяльність славнозвісного вченого-мрійника Ціолковського. Зберігав її Похмай як найдорожчу реліквію разом із маленьким знімком батька. Похмай поспішав: треба негайно відповісти сигнальникам. Прикріпивши шматок плівки до жердини, підпалив її і змахнув жердиною над головою.

Нестерпно-яскраве полум’я на якусь мить освітило крижану брилу. Тисячі сніжинок застигли в повітрі, як на фотографії, і в цей момент Похмай побачив в десяти кроках від себе сетера. Він чомусь тікав…

— Рекс, назад! Рекс… Рекс… — кричав хлопчик, але собаку проковтнула темрява.

Ось уже третю добу дрейфує рибацький сейнер «Сміливий» серед плавучих крижин. Мужньо боролась команда з левантом. Кригою зламано гвинт, вийшла з ладу рація.

Шкіпер Григорій Тарасович у котрий раз підійшов до радіорубки і обережно постукав у двері:

— Як справи, Юрку?

У вузеньких дверях з’явилася стрижена голова радиста. Він подивився на шкіпера круглими, як у сови, запаленими від безсоння очима і, винувато всміхаючись, сказав:

— Одну хвилинку, Тарасовичу! Ще трішечки… — і миттю