Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Зрозуміло, формування нових орієнтирів навчального процесу, які б відповідали духові й вимогам часу, проходило не рівно й гладенько, навпаки, з гальмуванням, відступами, зиґзаґами, через гостру боротьбу й конфлікти. Показові під цим оглядом два епізоди, так чи так дотичні до долі Сковороди.

Один з них стосується діяльності Лаврентія Кордета, особистості яскравої, непересічної. Ми поки що недостатньо знаємо про цю людину, проте є дані, зокрема каталог його бібліотеки, які дозволяють зробити висновок, що він мав різноманітні знання в різних галузях, цікавився досягненнями сучасної йому науки, особливо природознавства, географії, економіки, педагогіки. У бібліотеці Л. Кордета були описи Азова, Каспія, Оренбурзького краю, Сибіру, різні атласи, поміж ними «Російський атлас», «Лексикон географічний Російської держави», рукописний опис ртутного барометра, праці Яна Амоса Коменського, М. Ломоносова. Призначений 1758 року єпископом Йоасафом Миткевичем на посаду префекта Харківського колеґіуму, Л. Кордет одразу ж виявив себе як активний прибічник секуляризації навчального процесу, за що й був через кілька років відправлений до Святогорського монастиря Порфірієм Крайським, котрий замінив померлого Йоасафа Миткевича.

З іменем П. Крайського пов’язана не менш показова історія — з так званими Додатковими класами. Губернатор Слобідсько-Української губернії Євдоким Щербинін звернувся до Сенату з пропозицією відкрити при Харківському колеґіумі Додаткові класи, де молодь, переважно «шляхетська», вивчала б інженерну справу, математику, геодезію, топографію, архітектуру та різні мистецтва. Ця ініціатива дістала підтримку Єкатєріни II, котра відразу ж збагнула, яку користь для економічного освоєння молодого краю обіцяють вони в недалекому майбутньому. Запеклим супротивцем новації виступив лише П. Крайський, який спробував був виглядати більшим католиком, ніж папа римський: протягом тривалого часу він чинив відвертий і прихований спротив відкриттю і нормальному функціонуванню Додаткових класів, убачаючи в них — і, прямо сказати, не без підстав — загрозу традиційно-схоластичній системі навчання, аж поки на нього не цикнули з Петербурґа.

Сковорода, прийшовши до Харківського колеґіуму, опинився в самому вирі пристрастей і боротьби. Навряд чи слід вважати випадковим, що його було запрошено невзабарі після призначення префектом Л. Кордета, — ймовірно, Йоасаф Миткевич розглядав обидва ці кроки в контексті загальних змін в навчальному процесі. Можна припустити, що тут, у колеґіумі, Сковорода повернувся до тих ідей у своїй галузі — поетиці, які свого часу намагався був покласти в основу лекцій у Переяславському колеґіумі й за які заплатив тоді втратою посади. В особі Л. Кордета Сковорода знайшов однодумця і друга, що відчитується в його листі до ректора колеґіуму Йова Базилевича. Коментуючи призначення «вітця Кордета» ігуменом Святогорського монастиря, Сковорода із зрозумілих причин віддає данину загальноприйнятій фразеології, розводячись про те, як Кордет «безперервно в школах, храмах проповідував, наставляв непросвічену і світськими гадками осліплену юність студентську словом і життям», «скрізь і завжди, ніби грім, гримів про згоду і конкордію». Однак непідробний, щирий жаль звучить у словах: «Гадаю, кожен чесний учень поболить серцем, що позбувся такого й великого члена тіла». У листі наголошується велика ерудиція і вченість Кордета: «…Він… є вельми обізнаний в економії муж, при тому тямить арифметику та географічні науки, коротко сказати, здатен одночасно до наук і до практичних справ*, до війни і миру, до Бога і світу… Про філософські його тонкощі, що навіть до четвертого неба проникали, нічого вже й говорити». Маючи на увазі свої явно неформальні, суто вірчі стосунки з колишнім префектом, Сковорода зізнається, що Кордет «був і мені пробний камінь, до розпізнання деяких людей, яких би я ніколи не взнав, які вони, коли б не його з ними друж[ба]…» (II, 347).

З написаного М. Ковалинським життєпису Сковороди видно, що з’ява останнього в Харкові стала подією більш ніж помітною. «Відмінний спосіб його думок, вчення, життя незабаром привернули до нього увагу всього тамтешнього товариства. Одягався він пристойно, але просто; їжу мав, що складалася із трав, плодів і молочних приправ, споживав її ввечері, після заходу сонця; м’яса та риби не їв не через марновірство, а із своєї внутрішньої потреби; для сну виділяв свого часу не більше чотирьох годин на добу; вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватися на чисте повітря і в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, добродушний, принижений перед усіма, охочий до слова, де не змушений говорити, із всього виводив мораль, шанобливий до всякого стану людей, відвідував хворих, втішав печальних, ділив останнє з неімущими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, мав побожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів» (II, 388–389).

Хоч і якими незвичайними, навіть екстравагантними видавалися стороннім вигляд, звички, манера поведінки нового вчителя, все ж головним був «відмінний спосіб його думок». М. Ковалинський зі щирою відвертістю розповідає, який глибокий духовний, моральний злам принесло йому знайомство й дружнє зближення зі Сковородою: «Молодий чоловік цей (біограф всюди говорить про себе в третій особі. — Ю. Б.), виховуваний до того напівученими шкільними вчителями, частково ченцями, в руках яких тоді перебували святилища наук, котрі й вклали йому в голову дивні уявлення про речі, чуючи від Сковороди протилежне до того і не спроможний погодити у своєму понятті нових правил зі старими, споглядаючи ж насправді його чесне, цнотливе, зразкове життя, сумнівався сам у собі» (II, 391), «відчув у собі збуджену боротьбу думок і не знав, як її закінчити» (II, 392). Колишні його книжники-наставники, «та й увесь світ», переконували його в тому, що щастя людини полягає в ситості, розкоші й неробстві; Сковорода ж казав, що «все те непотрібне» для щастя, а потрібне, навпаки, розумне обмеження бажань, загнуздання примх, працелюбство, чиста совість; і не тільки казав, але «і жив так». Молодого чоловіка вчили, що громадянські чесноти не мають вартості, вони «ніщо перед верховною істотою»; Сковорода твердив, що «Бог є істина». «Велемудрі» тлумачили йому, що Бог благословив лише вибраних членів суспільства; Сковорода тимчасом пояснював і доводив, що так не є, що «Бог, розділяючи членів суспільства, нікого не образив» (II, 390–391).

Все це, ясна річ, не могло не лякати «напівучених» колеґ Сковороди. Вони розгорнули правдиве цькування каламутника, не бридили підлих ударів з-за рогу, пліток, виказів, намагалися підбурювати