Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

У світлі цих свідчень учасника подій стають зрозумілими такі місця з листів Сковороди до М. Ковалинського, як, приміром: «Почуваю, якщо не обманює мене моя душа, що знову піднімається проти мене заздрість як з приводу моєї до тебе рідкісної дружби, так і з приводу моїх деяких слів, які звичайно говорю на уроках грецької мови. Очевидно, такий уже світ, що коли сам чого-небудь зробити не може, іншим заздрить» (II, 299). В іншому листі: «І мені вже скорпіон готує жало і замишляє мене вжалити» (II, 300). Та Сковорода не відчуває страху перед підступами ворогів, він почувається морально набагато вищим од них, упевнений у своїй правоті. «Я… дуже задоволений тим, що не подобаюсь таким мерзотникам. Повір мені: похвально не подобатися поганим. Чи лихословлять вони, чи обурюються, ти вперто продовжуй іти шляхом добра, а іншому не надавай ніякого значення і зневажай їх, як болотних жаб» (II, 301).

Кульмінаційний момент цькування Сковороди — той недовгий час, коли він у 1768/69 учбовому році викладає курс катехізису в згадуваних уже Додаткових класах. Призначено його туди було ґенерал-ґубернатором Щербиніним всупереч спротиву єпископа Крайського; останній, утім, помер якраз напередодні підписання паперу про це призначення. Для своїх лекцій Сковорода написав щось на зразок конспекту під назвою «Вступні двері до християнської добронравності». Конспект являв собою розгорнуте тлумачення відомих десяти біблійних заповітів. Як свідчить М. Ковалинський, твір «містив у собі прості істини, короткі корінні пізнання посад, що належать до співжиття. Всі освічені люди вбачали в ньому чисті поняття, справедливі думки, ґрунтовні роздуми, відчутні стимули, благородні правила…» (II, 402). Інакше поставилися до «Вступних дверей» церковні власті. Новий єпископ Самуїл Миславський, до речі, однокашник Сковороди по Київській академії (той самий, що «відставав у всьому від нього при величезному своєму намаганні»; II, 381), в самому факті читання подібних лекцій світською особою вгледів замах на прерогативи церкви і «розсердився… з гонінням». Але суть була, звісно, не у формальному боці справи. Преосвященний, ознайомившись з лекціями, звернув увагу на «деякі для нього неясності і сумніви в словах і спосіб навчання, що не відповідає звичним правилам» (II, 402). Миславський не міг не помітити надто вільного, відмінного від ортодоксального тлумачення основоположних церковних постулатів, зокрема, у розмислах Сковороди про природу божественного, про «видиму» натуру — природу, про церковну відправу, «церемонії», які він називає «лускою», «маскою». Хіба міг святий отець не розгніватися?..

Сиґнал єпископський було почуто… На Сковороду обвалилися нові звинувачення. По-перше, в єресі. Рознеслася чутка, що Сковорода не тільки сам уникає м’яса й вина, а назагал засуджує їх вживання; тимчасом подібне притаманне маніхейству — релігійному вченню, поширеному з І тисячоліття нової ери на Сході й Заході й оцінюваному християнством як єресь. По-друге, у богохульбі. Оскільки Сковорода висловлюється проти золота, срібла, дорогоцінних речей тощо, називає їх шкідливими, а вони створені Богом, який нічого шкідливого створити не міг, є привід оголосити його богохульником, блюзніром. Можна, нарешті, звинуватити його й у людоненависництві, позаяк він віддаляється від людей і суспільства, ховається у лісах. Така була «логіка» наклепників.

У цей час Сковорода пише до свого друга Василя Максимовича: «Ви, друже мій, гадаю, повірите, яких злобних я маю наговорювальників. Коли б вони мені приписували звичайні беззаконства, терпів би. Але ці немилосердники таким необмеженим дихають на мене наклепництвом, що, окрім мови про надзвичайну зіпсованість мого норову, як вони проповідують, чинять мене душепогубником чи єретиком і через це забороняють підлеглим своїм слухати мої розмови. Цього я не терплю і зробив коротке очищення, яке Вам, другові моєму, і посилаю. Воно хоч не може стулити їхніх гавкітливих щелеп, але трохи прищемлить їх, щоб незлобнії правдиві слова менше терпіли од цих зваб» (II, 343). Імовірно, з тими ж спростованнями він постарався виступити і прилюдно, «знайшовши в одному зібранні придатну нагоду до пояснення своїх правил» (II, 403).

Та все ж і Харківський колеґіум Сковорода змушений був покинути, як колись Переяславський.

Свого часу він залишив його зразу ж після першого навчального року, влітку 1760-го, хоча спочатку все ніби складалося чудово й про якісь ускладнення чи конфлікти ніде жодних згадок немає. Тоді сталося інше — виникла певна напруга в стосунках з І. Миткевичем й особливо з Г. Якубовичем через те, що їхній опіканець доволі зухвало відмовився від чернецької кар’єри, відтак у цій ситуації Сковорода мав за незручність і надалі послуговуватися прихильністю тих, хто сприйняв його відмову «холодно», «з досадою».

Заслуговує на увагу одна деталь. Розповівши про суперечку з превелебними вітцями, М. Ковалинський на подив легко й швидко, сказати б — через кому, полишає цю тему: «…А Сковорода, відійшовши з миром, відразу вирушив до нового свого приятеля в село Старицю, в околицях Білгорода» (II, 389). Вловлюється інтонація начебто внутрішнього полегшення, що його відчув Сковорода. Наче самі обставини несподівано сприяли тому, що з’явилася можливість здійснити своє потаємне бажання. Наче він давно був готовий до цього, давно відчував потребу зробити важливий крок, змінити щось у своєму житті, але вагався, і ось тепер сама доля приймала відповідальне рішення на себе…

У Стариці, в чудовому кутку Слобожанщини, в тиші й усамітненні, Сковорода прожив близько двох років, до весни 1762-го. Це був з багатьох точок зору зламний для його духовної біографії період. Уперше Сковорода вільний, не має ні перед ким жодних зобов’язань, необхідності думати про дах над головою і шматок хліба, — «новий приятель», імені якого ми не знаємо, створив для цього всі умови. Вперше з’явилася нічим не обтяжена можливість поринути в розмисли про довколишній світ, про життя, людей, про себе самого. «Сковорода, — свідчить біограф, — проводячи там (у Стариці. — Ю. Б.) свої дні в бадьорості духа, веселості, без печалі, в добрій надії, часто говорив при тих, хто його відвідував: …„О свобода! О наука!“» (II, 390).

В Стариці він пише вступну «Пісню» до «Букваря миру» (в епіграфі вказано, що вона складена 1761 року), де віддає тодішнє своє світовідчування: