Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

Вчення про начала доповнюється вченням про причини. Їх чотири:

• матеріальна, вона закладена у самій матерії, як потенції усіх майбутніх перетворень;

• формальна, вона йде від форми, що визначає суть буття сущого;

• активна (скоріше, та, що відповідає за рух), вона пов’язана з питанням про джерело руху, яке Арістотель в решті решт зводить до Бога, як першого двигуна всього сущого;

• цільова або кінцева причина, вона стосується питання про те, ради чого все існує.

Арістотель також учив, що всьому живому властива душа. Вона для тіла є чимось наближеним до форми, у тому відношенні що є першою ентелехією (реалізованою метою) тіла[70]. Душа має три рівня:

1. вегетативний (рослинний), що виявляється як здатність до життя; цей рівень властивий всьому живому;

2. почуттєвий, властивий тільки тваринам і людям;

3. розумний, притаманний лише людині.

Людину Арістотель характеризує як істоту політичну, тобто соціальну, оскільки „поліс” для грека значив місто-державу й водночас суспільство. У своєму творі „Політика” Арістотель розуміє суспільство як розвинуту спілку общин, а общину як розгалужену систему патріархальних сімей. Врешті-решт виходить, що сім’я стала для нього моделлю для пояснення організації суспільства й держави.

Арістотель захищає рабство, як природний стан суспільства, оскільки є люди, що природою приречені бути рабами. Вільні люди поділяються на три категорії: дуже багаті, бідні й середні. Для благополуччя й спокою в державі особливе значення має середній клас. Серед форм правління виділяються три правильні (монархія, аристократія і політія) і три неправильні (тиранія, олігархія, демократія). Три останні виникають тоді, коли правлячі сили починають дбати не про суспільне благо, а про своє власне. Найбільш прийнятою формою правління Арістотель вважає політію, коли до влади прийшов середній клас.

У історії античності період від початку азійських завоювань Олександра Македонського (334 р. до н. е.) прийнято називати початком епохи еллінізму. Поняття „еллінізм”[71] було введено у XIX ст. німецьким істориком Г. Дройзеном (1808-1884) у його “Історії еллінізму”. Воно мало позначити відрізок часу з виникнення окремих держав після розпаду створеної Олександром імперії і до наступного підкорення їх Римом. Історію еллінізму ділять на три періоди:

• Виникнення елліністичних держав (кінець IV - початок III ст. до н. е.);

• Розквіт елліністичних держав (III - початок II ст. до н. е.);

• Занепад і підкорення їх Римом (середина II - кінець I ст. до н. е.).

Що стосується держав, про які тут ідеться, то після О. Македонського у Єгипті виникло царство Птолемеїв, у Сирії і Месопотамії царство Селевкидів, у Македонії та Греції царство Антигонідів. Четверте царство Лісімаха, що склалося у Фракії та на півночі Малої Азії проіснувало недовго і розпалося на Пергамське, Віфінське, Галатське та Понтське.

Хоч, як бачимо, історики обмежують еллінізм інтервалом „кінець IV - кінець I ст. до н. е.” у культурному відношенні цей період можна було продовжити мабуть ще на одне-два століття. Греки раніше поділяли світ на еллінську частину і варварську, ототожнюючи себе з першою. Після завойовницького походу Олександра все змішалось. Елементи культури Сходу прийшли у Грецію, а традиції культури античної Греції укорінилися на Сході, отже еллінський світ став незрівнянно ширшим. Зі Сходу у Грецію надходив містицизм, символізм, магія, нові релігії, інше мистецтво й архітектура, а з Греції поширювався на Схід раціоналізм, наукові й політичні досягнення. У філософському відношенні теж сталися зміни. Втрата полісної незалежності, а разом з нею і відчуття особистої свободи й гідності дуже болісно відбилася на філософських вченнях. Виникають течії, які ставлять і вирішують переважно соціально-політичні й етичні проблеми, адже надзвичайно актуалізувалось питання - як жити і досягти щастя в умовах політичної несвободи, яку слід обрати стратегію життя та як її обґрунтувати. Фактично йдеться про вироблення зразків належного існування у соціальному світі, який здебільшого став чужим людині традиційного античного полісу. У часи еллінізму набули популярності три нові філософські течії, що переймалися переважно цими питаннями: епікуреїзм, скептицизм і стоїцизм. Розглянемо основні положення кожної з них.

Названа течія ім’ям її засновника Епікура (342-271 р. до н. е.), який вперше з’явився у Афінах у 18-ти літньому віці для підтвердження свого громадянства. Школу, яку він назвав „Сад”, оскільки розміщена була в саду, засновано у 306 р. до н.е. Це була досить замкнута, напівсектантська спільнота, яка прагнула практикувати або втілити у перебіг особистого життя принципи свого вчення. Сам Епікур був автором близько 300 книг (кожна книга - папірусний свиток), з яких перед нами постає прихильник атомістичного вчення, сенсуаліст та переважно моральний філософ. Головне, чим переймався Епікур, це питання про те, що таке благо та як досягти щастя. Вищим благом він вважав блаженство, насолоду. Суть його полягає у задоволенні природних потреб і досягненні душевної рівноваги, душевної заспокоєності. Досягши цього, людина й прийде до щастя.

Дорозі до щастя особливо шкодять три групи страхів: