Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Чи ти дурний, Гнідку, вовкам до зубів пхатися, чи мало тобі паші? Дивися мені, не бануй за лісом, бо скажу господареві і він більше тебе не пустить на ніч… На, Михасю, дай йому кусник хліба.

— Нащо, діду? Він не слухає…

— Най не банує.

— Та хіба він чоловік?

— Худобина любить ласку. Бійкою нічого не зробиш, хіба шкоду. Навіть дикий звір і той чує добре серце.

Михасько був голодним і сам би з’їв той кусник глевкого чорного хліба, так він йому пах, аж в носі крутило, але віддав Гнідкові хліб, ще й погладив по шиї, поки той перетирав зубами лакоминку. Чув дитячим серцем, Що дідо казали правду. Копнув би Гнідка, як інші пастухи, то зараз чувся би зле. Звізди з неба дивилися на нього, а він на них, аж забув, що має землю під ногами.

— Зараз зариємо бульбу в попіл. Мати дала кусник сала, то ми його на прутик настромим і засмажим.

— Діду, забули-сьте, що хтіли мені повідати…

— Бігме, забув, — похопився старий, і якийсь зблиск мигнув по його лиці, аж дідо стали молодші.— Люди виділи всяке, але такого, як я, не видів ніхто. Пас я раз коней по тім боці ріки, ближче до Винник. Пасу сам. Другий хлопець відпросився до дівки. Обіцяла до нього вийти, а її старі дуже противилися тому коханню. У мене дівчини не було, та й не хотів я женитися, доки на ноги не стану. Мій татунцьо, а твій прадід, були гоноровим богачом, аж до цісаря ходили позиватися з дідичем за землю. А як виграли позов, то віддали поле на Ласках під цвинтар. Нас було четверо, то мусили нас ділити…

— Діду, а то… — знудився Михасько. — За прадіда ви вже мені казали…

— Йой, який ти нетерпеливий… А я теж файний — розспівався. Слухай, Михасю… Пасу я коні. Ніч тепла, як нині. То я вже патиччя перестав підкидати. Думаю, скоро рано. Дмитро знає, як до мене зайти. Ліг собі в траві, бо цілий день косив, а після косьби чоловік сильно змучений. Тоді ще конокрадів не чути було, як тепер…

Михась глянув за Бистрицю. Там горіли ще два огні, але вони видались йому червоними очима.

— Не бійся, — сказали дідо. — Вчують, як там що. А пасемо осібно, бо паша скупа: на камінню й піску росте. Ото, Михаську, задрімав я, коли чую кінський тупіт і музику. Притули вухо до землі, то вчуєш, чи хтось їде або йде. Землиця всередині порожня, і в ній міститься пекло. Я голову підняв, а мій огонь хіба фур-р! — і так ясно розгорівся, хоч вже згасав. Дивлюсь: по полі на конях їде юрма людей, весілля, чи що. Коні, боже ж мій, сімдесят літ прожив, а таких більше не видів — чисто звірі. Могли би мене столочити, як билину. І всі люди пишно вбрані, по-старосвітськи, десь літ двіста тому так вбиралися. А молода, чи то не молода, мала таке червоне волосся, як золото. І вся в білому, і сама з лиця біла. Певно, графівна, а може, й королівна. Я більше на неї дивився. Музики грали якусь панську музику, бо дуже була ладна, хіба бистра. Я навіть не настрашився, а як вони проминули мене, то огонь, віриш мені, Михасю, за ними посунувся на пару кроків, а тоді згас. Де вони їхали, всьо скрила ніч, але чутно було, що виїхали на Обочу, а там просто до С. є гостинець. Не той, що нині, а був ще давніший. Заріс тепер терном і свербушками.

— Йой, діду, — здушено мовив хлопець. — Якби вони вас з собою взяли, то ви би женились на королівні!

— Мерці вони були. Може, мали таку покуту — вічно балюватися. А якби взяли, гей, чи було би мені гірше, ніж нині? Га, Михасю?

— А коні що?

— Коні паслися трохи дальше. Ані єден не заіржав. То є трохи дивно, бо тварина чує нечистого і боїться. Зійшло сонінько. Вернувся мій Дмитро від дівки. Я йому повідаю, що та як, бо вже можна. Коли сонце зійде, то вже мож… Розказую, а сам чогось не вірю, що то було зо мною. Вдень не вірю, а вночі твердо знаю, що було, що видів…

— Я би хотів тото увидіти.

— Пек на пек! Ще би заслаб від страху. Може, не треба про то вночі казати, але мені легше стало, бігме…

Старий зчудовано подивився на внука:

— Чи з тебе який ворожбит, хлопче? Кому не повідав, всі хрестилися, страшилися, а мене потому мучило, ніби я розказав щось на зле тим, кого видів на конях. А тепер легко, ніби висповідався. Маєш добре серце, Михасю…

Хлопець завстидався.

— Маєш, маєш… Як твоя мама, а моя донька, котра хтіла на себе чужий біль узяти і стратила здоровля. Менші вже не ті. Певно, в бабу вдалися, царство їй небесне.

До села Михасько їхав через воду на коні, а дідо закотив сподні і йшов так. Вода обмивала коріння верб, доходила того літа до людських хат, і, якби в горах пішли сильні дощі, люди мусили би втікати, їхня хата була на горбі, недалеко від роздоріжжя, і до них мали би заходити вандрувальники напитися води, з’їсти, переночувати, але ніхто не заходив. Се було прикро хлопцеві, котрий страшно любив слухати про вандрівки, хоч був досить великий. Косити ще не косив, але помагати орати-сіяти вмів.

Нині мали неділю. Дідо вбралися в чисту сорочку, поверх неї у чорний сердак, на голову взяли капелюха і пішли до