Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Ех, Мурку, Мурку, — зітхнув Михасько, — бідний ти старий коцур…

Він згадав, як сього переднівку дідо їли варену лободу, трохи забілену молоком. На столі лежало півхліба, і дідо вкраяли собі малесенький кусничок. І ніхто, навіть мама, не спитав, чому дідо взяли так мало хліба. А дідо цілий день не їли і вернулися з тяжкої роботи. Михасько найбільше любив діда і дуже тішився, коли той його слухав. Дідо по обіді ляжуть спати, а потім підуть до корчми. Мама ввечері скаже:

— Щось нашого діда довго нема…

А Михасько:

— Я піду по нього!

— Іди, іди… Дідо хіба тебе послухає.

Мама вийде коло ліси їх визирати. Тато, вдурілий від сну, буде пити горнятками зимну воду і бавити малого Сеня, а старші заздрісно дивитимуться, як Сень гуцає на татовім коліні:

…Михасько спинився на горбку коло роздоріжжя, де пані графиня Комарницька збиралася ставити церкву для села. На Ласках була дерев’яна каплиця, куди ходили дідо щонеділі і по святах. То було задалеко. На місце будови позвозили каміння з Бистриці, дерев’яні слупи. Михасько походив там, спробував підважити пару слупів, але мав ще слабі плечі.

Через дорогу був панський сад, обгороджений штахетами і зсередини обсаджений корчиками ваприн і позичок. На всипаних піском стежках гуляла пані графиня з гостями. Михаськові стало чомусь прикро зазирати через пліт, і він побіг далі, де була Йоськова корчма, спиняючись лише на те, аби сказати «Слава Йсу!» старшому чоловіку або жінці.

Дідо сиділи в дальшому куті, й коло них сього разу не було людей. На столі перед ним стояв облуплений від зеленої поливи куршіль і тарільчик з хлібом та цибулею. Дідо розчервонілися і раз по раз гладили себе по довгому сивому волоссі. Коло них сидів незнайомий чоловік у чорній свитці і крутив у руках засмальцьований зшиток. Мав літ за тридцять і виглядав на пана своїм гарним хоровитим лицем. «Се, певно, дідів знайомий», — вирішив Михасько і, почуваючи, що се неправда, бо дідо виглядали трохи перестрашеним, несміливо підступив до столу. Деколи було дуже трудно витягти діда з корчми, не тому, що той був пияк. Хлопець уже починав розуміти, що старий банує і йому смутно сидіти в чужій хаті, дарма що мама дуже його любили.

Михасько був ще дитиною і цікаво роззирався по людях. Одні від горівки запалювалися і починали гвалтувати, ніби їх ніхто не чув. А інші смутились, і в очах їхніх поставали сльози. Жид Йосьо звивався, усміхаючись до кожного, і зелена засмальцьована хустка обтискала його грубу шию, ніби він збирається повіситися, але ніяк не знайде часу.

— Михайле! — дуже поважно обізвались дідо. — Йди додому і скажи мамі, що в нас будуть ночувати пан Зоріан.

Аж усі обернулися і вмовкли. Йосько теж завмер і хтів щось сказати, але прикусив язика. А пан з таким чудним іменем ласкаво глянув на хлопця великими синіми очима.

…Мати стояла коло ліси. Мала на плечах темну вовняну хустку. Схопилася за серце, коли побачила, що він так шалено до неї біжить. Михасько ще здалеку засміявся, аби вона зрозуміла, що нічого лихого не сталося.

— Мамо, дідо веліли сказати, що в нас буде ночувати пан Зоріан!

— Пан Зоріан? А де ж він?

— У корчмі.

— Де ж я його спати положу, чим нагодую, — загризлася мати.

— Під оборогом. Він, мамо, має якийсь зшиток. Зразу видно, що вчений…

Мати зблідла.

— Він писав щось у ньому?

— Ні, хіба тримав на нім руку.

— Як ти думаєш, Михасю, то злий чоловік?

— Таке скажете! Наш дідо його дуже полюбили.

— Що старе, що мале! Піду скажу татові. А ти возьми дві верети й подушку, постели під оборогом. Або ні, я сама наволочку знайду. Побіжи до Янки, аби позичила сиру на пироги…

…Пан Зоріан був у них три дні. На четвертий пішки подався з Урожа, а куди, ніхто не знав. Михасько складав з татом сіно в копиці. Коли вернувся, то втік під оборіг і гірко там плакав, відтак розуміючи, що тепер все буде інакше. Цілий світ ожив перед ним, заяснів пишними барвами. Восени малий Басараб пішов з дому. У п’ятнадцять літ хлопці шукають свою долю там, де її ніколи не стане шукати людина поважна і старша. А може, доля просто виходить їм назустріч, питаючи, що вони мають за душею і чи раді будуть віддати кожному стрічному кусник хліба і частку серця? І, вислухавши відповідь, йде собі геть, мудро посміхаючись. У її блискучих очах відбивається те, що існує достеменно: небо і дорога.

Михасько мав від пана Зоріана три ради. Прийшов би до них тоді в хату лихий чоловік, то він замкнув би навіки своє серце для доброго і злого.