Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Тобі се, мабуть, дивно чути, — каже пан Зоріан, — але я не піп, не пан, хоч не сію і не жну. Я — ловець, але не ловлю звірини і душі чиєїсь не ловлю. Моє діло маленьке: ловити слова на папір. Поза тим я не дошукуюся, чи се похвальна богові й людям річ. Відчуваю, що так треба.

— Але слів багато, як каміння в ріці! — лякається Михайло, бо се вперше приходить йому до голови, а вони сидять на березі Бистриці.

— Багато, але мені потрібні лише слова-перли, які вириваються з людських уст тоді, коли людину хвилює краса або чуже горе. А найчастіше ті слова стрічаються серед людей простих і безгрішних, як твоя мама чи дідо. Одне слово — то не воїн у полі. Найліпше, коли слова збираються у співанки. Тоді робиться диво. Слова передаються з уст в уста, але красу їхню відчути може хіба той, хто шанує рідне слово. Є стара індійська байка про те, як півень, порпаючи гній, найшов перлину, але вона не видалась йому корисною. Та інший хтось має в пошанівку перло, а не гній. Розумієш мене? Скільки не бував я по селах, а сходив і Білу Русь, і Червону, і Польщу, бачив, як люди без найменшого жалю віддають мені найкоштовніше, а я їм не можу дати нічого: ні хліба, ні землі, ні щирої поради, бо я для них пан, хоча й ходжу в свиті. Отеє мене найбільше мучить. Але шкода, щоб пропадали скарби…

— Пане Зоріане, — несміливо торкнувся його руки Михасько, — ви записуєте, але від того співанкам нічого не робиться: їх все одно співають на селі.

— Маєш мудру голівку, — зітхнув пан Зоріан. — Тільки той хто бере, мусить віддати щось рівноцінне. Бачиш, старі люди вмирають і часто з ними вмирають слова. Хай я встигну дещо записати, але хто знає, чи не вмре мій зшиток зі мною. Та й письмо не кожен знає…

— Я знаю.

— Добре, що знаєш. Може, колись прочитаєш ті пісні, котрі я чи хтось інший записав. Але ти їх не заспіваєш усі. Гарно кажеш, що слів багато, як каміння. От вони лежать на дні ріки, і вода їх омиває, котиться через них, пливе до моря. А каміння лежить незворушно. Жива вода вартніша за камінь, пригодний лише на підмурівок. Правда, без підмурівка хати не збудуєш. Пісні, коли вони живі, се вода, яка поїть людську душу, додає їй снаги. Вчені люди хіба потроху додумуються до цього. Але в руки їм віддавати небезпечно сей скарб, бо вони перетворять його в каміння. Може, вийде колись з сього затурканого люду оден чи кілька богатирів, які, напившись живої води, створять власні перли. Але, коли се буде, не знаю. Боюсь, що роблю се не для народу, а для себе і для тих вчених мужів, котрі лінуються виволікти свої тельбухи з теплих кабінетів…

— Не знаю, чого мені смутно коло ріки, — каже Михась. — Ліпше в полі або у лісі. Але нам туди не вільно ходити. Пані не позволяє. То ви можете собі куди хочете ходити…

— І ти міг би, — всміхається пан Зоріан. — То все твоє.

— Та… Поб’ють, як злапають.

— Як ти гадаєш, Михасю, чиє сонце?

Хлопець повів очима. Сонце якраз стояло між Ласками і Підбузькою горою, а вони сиділи під дикою грушкою, що одиноко росла на межі.

— Нічиє.

— А небо?

— Так само.

— А земля?

— Панська і хлопська.

Зоріан розреготавсь.

— Овва, земля панська! Втім, що тут дивного… А чого ж сонце і небо нічиї?

— Бо вони не пожиточні. Правда, якби їх не було, то й нас би не було. Але так бог повелів, коли сотворив світ…

— Землю він теж сотворив. Отже, сонце і небо належать всім, бо вони, як ти кажеш, не пожиточні, а земля пожиточна. Тобі се не дивно? Мені — дивно. Бог, як посилав Адама і Єву на землю, то не казав, аби вони взяли собі кусень грунту і ним володіли. Значить, сей звичай противний богові. Дивися, як усе просто: сонце посилає на землю тепло і світло, хмари — дощ, і від того ростуть трави, цвіти, овочі — пожива для людей і звірів! Люди добувають собі поживу, аби не вмерти з голоду, але нащо їм на землю казати «моя»? Вона ж була без них і буде. Людині належаться хіба плоди її праці. І вона мусить стояти в ласку землі, сонцю й воді.

— А богові?

— Почекай, Михасю! Чи тямиш, що я тобі кажу?

— Мені здається, що я се знав і забув…

— Знав, Михасю, знав! — втішився пан Зоріан. — Кожен се знав колись. Ще перед тим, як сюди прийшла християнська віра, наші предки молилися Землі, Сонцю, Воді, Вітру. У них було много богів. Один відав худобою, інший — смертю… Вони бачили світ таким, як я тобі кажу, бо мусили стояти в ласку. Земля для них була матір’ю. Ще й зараз говорять «мати-землиця», бо вона родила нас і годує. Ти, може, спитаєш, чи досить знати простоту світу сього? Чоловік — се ще дитя, напівзвір. Щоб стати ближче до бога, сього замало. У Біблії йдеться про такого напівзвіра. А у Євангелії… Пригадуєш: спочатку було Слово і Слово було Богом. Найвище за все — Слово, сиріч Розум. Син божий вчить нас розуму. І ніби каже: «Дотепер ви були звірами і грішили, але я дам вам розум, щоб ви стали людьми».

— Я знаю, — похопився Михасько. — Ісуса за то розіп’яли на Голгофі, що він