Читати книгу - "Кам’яне яйце"

— І спаде ж таке в голову!

— А може, він гава присвиснути, як моя Свєтка казала б?

— Додуматися тільки — ящірку приручати. Циркач. І треба йому цей інститут? Приїздив би до мене додому, там у нас в яру ящірок — хоч греблю гати.

Завр подзвонив до помешкання радісно і піднесено. Діна відчинила йому бліда і злякана, проте Завр не помітив цього відразу. Він поплескав дружину по плечу і вдоволено буркнув:

— Можеш мене привітати. А ще казала, що з мене поганий святий. Сьогодні мене підвищили у моїй святості.

«Остання свиня цей Кверкус після всього. Ніби ми з ним і не розмовляли. Пообіцяв же… А тепер мій ідіот взагалі кирпу дертиме…»- подумала Діна, проте згадка про знесене яйце витіснила всі інші помисли.

— Ти не помічаєш, що я схудла?

— Що ти кажеш, моя люба?

— Ти не помічаєш, що я схудла?! — вже істерично вереснула Діна.

Якусь мить Завр здивовано і злякано мовчав. Але нарешті усвідомив, про що говорить Діна.

— Де воно? Ти вже викликала машину?

— Вже ж не чекала, доки ти мене навчиш!

— Де воно? Покажи мені! — Він розчулено пригорнув її довгу зеленкаву шию до своєї. — Ти не забула підігріти пісок?

— Як мені набридла твоя занудність! Не забувай підігрівати свої лапи перед сном. А про моє… про наше яйце я вже якось сама потурбуюсь.

— Де воно?! Покажи мені! — метнувся Завр по квартирі.

Діна розсміялася за спиною.

— Від щастя ти виглядаєш ідіотом.

Завр нервово скинув черевики, заскочив у кімнату до Діни. М’яке оранжеве світло торшера освітлювало невелику колиску з дрібним (найдрібнішим із того, який зумів дістати Завр) піском, підігрітим найсучаснішим нагрівачем.

Завр довго стояв, зосереджено, урочисто вдивляючись в обриси гладкого коричневого яйця.

— То, кажеш, машину ти викликала?

Діна змовчала, подивившись на Завра зверхньо і навіть презирливо.

— А яйце коричневе! — промовив той. — Ти, сподіваюсь, відзначила це?! Наше… моє яйце — коричневе! І шкаралуща, я певен, товста й міцна. Я переконаний, що з нашого маленького буде справжній пристосуванець.

— Американський письменник Юджин О’Ніл говорив, що людину, яка прагне тільки до того, що може бути здійсненим, варто карати здійсненням його бажань. Вдумайтесь у ці слова, колеги. Більшість із вас — майбутні науковці, самовіддані шукачі нового, борці за все нове, ви повинні прагнути фантастично далеких, далей, повинні ставити перед собою нездійсненно прекрасні цілі, і лише тоді життя ваше буде по-справжньому виповнене…

— Геть оптимістів! Через них життя стає безнадійною штукою! — мовби сам до себе, але голосно промовив капловухий студент. — Це також сказав Юджин О’Ніл.

— Так-так, шановний колего, але востаннє прошу не заважати мені. Не розбризкуйте так щедро свою ерудицію… На чому я зупинився? Тож лише тоді ваше життя буде по-справжньому виповнене…

— Гарно він його відбрив! Каже, не розбризкуйте свою ерудицію. От моя Свєтка сміялась би, якби почула.

Коли машина від’їхала від будинку, Діна ще довго стояла на балконі, вдивляючись в обриси санітарного транспорту, що розтавали в далині магістралі.

— Заходь до кімнати. Простудишся, — буркнув Завр і сам відразу зрозумів, що меле дурниці, адже надворі задуха, дихати нічим.

Він уже готовий був почути у відповідь щось брутальне, проте Діна обернулася до нього на диво усміхнена, розчулено поклала правицю Заврові на плече і несподівано лагідно мовила:

— Заврику, от є моє перше… наше перше яйце. Ти скоро станеш батьком. Ти радий? Ти щасливий?

— Так, моя люба. Я дуже щасливий, — мовив Завр і сам відчув, що в його голосі замало радісних ноток.

Він внутрішньо приготувався вислухати Дінині докори, але вона на те не зважила:

— Спасибі, Заврику… Я така рада. За нас рада.

— Шкода, що нам не можна було поїхати разом… — в тон їй проказав Завр.

— Ти вже святий. Тобі вже все можна, — знову напрочуд лагідно мовила вона. — Ти ще не звик… Але я не ображаюсь на тебе. Тільки прикро, що вони так безцеремонно поводились з нашим яйцем, мов то щось неодухотворене.

— Вони знають своє діло…

— Хочеться вірити, Заврику… Але не забувай, що ти вже святий… Ти мусиш подбати…

— Гадаю, все буде нормально. Треба молитися.

— Вони такі грубі й безцеремонні, бездушні вони…

— В них така робота, моя люба, — розважливо проказав Завр. — Це для тебе наше яйце таке дуже рідне, а для них — звична робота. Адже їм однаковісінько — чи твоє яйце, чи моє…

Діна розсміялася.

— Хіба я сказав щось смішне? Як ти себе почуваєш?

— Прекрасно, Заврику. Ходімо подивимось телевізор, ми так давно не дивилися з тобою разом телевізор. І взагалі, ми так давно з тобою не були разом. Чи, може, спершу повечеряємо?

— Справді, хочеться їсти.

— Зараз буде твій улюблений омлет.

— Еге ж. У нас в роду всі любили омлет — і мій батько, і мій дід. Ти така красива зараз.

— Спасибі. Ти також красивий. Сьогодні дзвонила моя мама. Вона все не може заспокоїтись, хвилюється, як це — віддати власне яйце в інкубатор. Вона каже: «Я тобі сама дала раду. В теплому пісочку на березі Тірі під сонечком вигріла». Мама каже, що я була колись дуже негарна, кривонога й криклива. А зараз поглянь, які в мене стрункі ноги.

— Умгу, в тебе прекрасні ноги… Омлет сьогодні трохи недосолений… Певно, що ми могли і самі дати раду з яйцем, але…

— І я так сказала мамі… Кажу, а якщо той пісочок на березі холодний? А вона мені, уявляєш, говорить