Читати книгу - "Зоряний єгер"

— Піду провідаю Роберта, — сказала Надія й вийшла з лабораторії.

Ігор нараз подумав, що Чекерс сидить у пілотському кріслі, не встаючи години з другої ночі: чомусь, навіть при найпростішому маневрі, пілоти обов’язково дублюють автоматику. А тут треба було провести гальмування, розстикування, спуск у атмосферу, перехід на вертолітний режим… Причому весь цей час Чекерс сидить сам. Присоромившись власного егоїзму, Ігор увімкнув зв’язок з рубкою.

— Гей, Бобе, як ти там? — покликав він і тут-таки почув цокання каблучків: до кабіни пілота увійшла Надя.

— Авжеж, як ти, Бобі? — повторила його питання дівчина.

Чекерс обернувся, й Надя побачила, що на його гладкому, круглощокому обличчі, якому великі пухкі губи зазвичай надавали скривдженого, буркотливого вигляду, проступив попелястого відтінку наліт. Глибоко посаджені очі опукло відтіняли синюваті мішки.

— Спасибі, нічого, — облизнув губи Роберт.

— Як це «нічого»! — вжахнулася Надя. — Та ти сам на себе не схожий. І взагалі, ти всі ці дні працював мов каторжний, а ми з Ігорем байдики били. Відпочити тобі треба…

— Ось сядемо на першу посадку — відпочину. Добу відсиплятимуся. А поки… — Роберт вибачливо посміхнувся, — поки я не відмовився б від чашки кави.

— Це я миттю, — відгукнулася Надя.

— Слухай, Бобе, — запропонував Ігор по інтеркому, — чого тобі ще шість годин чекати посадки? Йди поспи, а я давай поведу. Мені однаково робити нема що. Та ти не хвилюйся, — додав він, відчувши в мовчанні пілота сумнів, — тут же море. Тиша й спокій, ніяких тобі маневрів: знай тримай курс і нікуди не збочуй. І потім, я ж умію водити такі вози, як наш…

Це Чекерс знав: як еколог, Краснов навчався водінню малих космічних апаратів. Проте дисколіт був кораблем середнього класу, й довіряти штурвал непрофесіоналові Чекерс ніколи б не став — у космосі, на іонній тязі… Але на вертолітному ходу керувати дискольотом міг майже кожен власник любительських прав, тим більше що політ над океаном справді ніякої складності не складає. Крім того, Роберт і справді почував себе втомленим. Тому, обумовивши, що Ігор ітиме на висоті ста метрів і не швидше ста кілометрів на годину, пілот поступився своїм кріслом.

Ігор майже фізично відчував, як в океані під ними вирує, пульсує життя. До прикрості шкода було, що бортовими приладами нічого цього не побачити: програма експедиції не передбачала підводних досліджень, і, природно, зайвої апаратури — ах, як би вона зараз придалася! — на дискольоті не було. Але якщо океанські роботи не заплановані, хіба з цього випливає, що треба летіти мало не під хмарами й навіть не намагатися заглянути в море хоча б одним оком?

Спокуса виявилася не до снаги екологові. Ігор запропонував Наді знизитися до десяти метрів над поверхнею, й дівчина, якій уже надокучив одноманітний політ, з радістю його підтримала.

Ігор зрушив штурвал.

Море відразу вистелилося під самим черевом дискольота пінявою мереживною скатертиною й помчало, покотилося назад, піддражнюючи молодих учених блиском риб’ячих тіл, що виплигували з води, знаками питань вигнутих мацаків, які то тут, то там виникали над брижами, бурими колоніями зоопланктону, що покривали часом сотні квадратних метрів, немов вихлюпнуте в океан чорнило…

— Давай зачерпнемо пробу, — запропонувала Надя, й Ігор було приготувався запускати «мисливця», але помітив, що на панорамному оглядовому екрані, до самого обрію зайнятому лише блакитним небом і малахітовим морем, з’явилася чорна цятка.

«Або острівець якийсь, або…» Ігор втиснув у приладову панель клавішу, запитуючи бортову систему. Аналізатор безтурботно підморгнув йому дисплеєм і повідомив, що прямо по курсу наявна крупна біомаса, близько п’ятдесяти тонн. Ігор знову подивився на екран і сам тепер розгледів, що «біомаса» у них на шляху — величезна морська тварина, формою схожа на черепаху.

— Надю, ти її бачиш?! — закричав він.

— Бачу, бачу. Таку громадину не захочеш — помітиш. Вона ж не менша від дискольота. Давай сфотографуємо?

— Обов’язково. Я тебе проведу просто над нею.

— А це безпечно? — щоб чисте було сумління, запитала Надя, вже спішно готуючи фотоапаратуру.

— Не бійся, ми ж плуганимося на десяти метрах, а черепаха над водою підноситься всього на… — Ігор звірився з приладом, — на два з половиною. Сім метрів — прозір.

Краснов ледь зрушив штурвал, підправляючи курс точно на ціль — черепаху, що плавучим грибом розляглася на поверхні. На брудно-сірому панцирі вже розрізнялися клітини гігантських тьмяних пластин. Збоку панцира в отворі, схожому на вхід у печеру, вгадувалася втягнута голова.

Відстань між дискольотом і твариною навіть не скорочувалася, вона просто танула зі стрімкістю опущеної в окріп бурульки.

«Що ж вона голову ховає, боїться, чи що, а чи зніматися соромиться?» — з досадою подумав Ігор, усе ближче підлітаючи до черепахи.

І тут-таки, ніби у відповідь на його жалкування, з-під панцира раптом зметнувся вгору велетенський плоский дзьоб, що складав, здавалося, всю голову черепахи. За дзьобом, немов пожежний шланг за наконечником, гофрованим рукавом потягнулася зморшкувата шия. На вигляд тендітна й худа, в міру наближення дискольота вона ставала все товщою, міцнішою. Це було видовище. І коли Ігор, похопившись, струсив із себе заціпеніння, дорогоцінні миті були вже згаяні: лускаті складки шиї вповзли в екран, а над ліхтарем рубки нависла дзьобата голова з незмигними прорізами байдужих очей.

Все це відобразилося в мозку у Краснова яскравою й неживою миттєвою картиною… Сліпучим ліхтариком спалахнула і згасла думка, що зараз буде зіткнення…

Але, як усі справжні водії, Ігор у критичних ситуаціях умів інстинктивно, не роздумуючи, за частки секунди ухвалювати оптимальні рішення.

— Надю, тримайся! — крикнув Ігор.

Дисколіт слухняно накренився, завалившись уперед, і на всій швидкості встромився у воду перед самою черепахою. За сплеском падіння пролунав глухий удар, дисколіт труснуло, обривисто тенькнула, луснувши, сталь. Відтак закашлявся й