Читати книгу - "Знайти і затримати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Миколо, відправ товариша Старинця попутною машиною до поста ДАІ, — сказав Махов. — Хай їде додому.
Пес, тремтячи від збудження, ткнувся носом у траву й потягнув за собою Кузьменка. Скорич, Махов і я стояли на узбіччі й стежили за ними. Букет побіг вздовж лісосмуги до міста і через сто метрів заметушився, не знаючи, куди йти. Сліду не було. Тоді Кузьменко завернув його назад, і він помчав попід лісосмугою, припадаючи носом до землі. За кроків п'ятдесят від нас несподівано шарпнувся до дерев, і ми перемайнули через кювет.
— Олексо, стій! — приглушено крикнув Скорич. — Не забувай — у них зброя. Не поспішай.
Букет, стримуваний Кузьменком, повів нас у глиб лісосмуги. Ми насторожено просувалися вперед. У просвіті між молоденькими акаціями жовтіло поле, всіяне копицями соломи. Букет рвався туди. Ми зупинилися. Невже сховались у соломі, на відкритому місті? Я поповз до краю поля і, маскуючись за розложистим лопухом, почав оглядати стіжки.
Спокійно походжали ворони, визбируючи зерно. Нічого підозрілого. На дорозі до ферм маячили постать пастушка і його ряба корова з телятком. Стривай! Як же він проґавив Шакулу й Філона, коли вони виходили з лісу? Мабуть, слідкували за ним і вибрали вдалий момент. Прямо перед собою, за лопухом, у стерні, побачив глибокий, чіткий, слід. Обережно помацав його. Свіжий. Підповзли Махов, майор і Кузьменко. Я мовчки показав їм на слід. Гліб ствердно кивнув.
— В якій? — пошепки запитав.
— Не знаю.
Перша копиця метрів за двісті, а навскоси, праворуч, до шляху на ферми, друга, далі ще одна… Я налічив найближчих сімнадцять. У котрій з них?
— Пущу Букета, — сказав Кузьменко. — Що тут думати?
— Ти що, Олексо?! — Мені було шкода пса. — Застрелить або заріже.
— Так, слухайте мене, — заговорив Скорич. — Зліва направо кожному по шість копиць для стеження. Починайте.
Якщо вони в соломі, то недовго лежатимуть нерухомо. Однаково хтось заворушиться. І вони були певні, що за ними ніхто не стежить. Ех, коли б бінокль!.. У мене зажовтіло в очах від стерні…
Ворони хазяйновито розгрібали солому, наскакували одна на одну, б'ючись дзьобами. Он знялася зграйка й закружляла над копицею, збираючись опуститися на неї, та раптом із соломи виткнулась рука, і ворони із карканням шугнули вгору. Мені перехопило подих. Скорич подивився на мене.
— Ти бачив, Арсене?
— Угу.
— Де? Де? — збентежено запитав Кузьменко.
— Третя від грунтівки, — зорієнтував Гліб Олексу. Ми вже всі прикипіли поглядами до копиці…
— Щось чорніє в соломі, — сказав Кузьменко.
— То волосся Філона, — уточнив я. — А синє — сорочка Дриги.
— Зараз візьмемо, голубчиків, — нетерпляче заворушився Олекса. — Га, товаришу майор?
Скорич посміхнувся на запальність провідника. Я гарячково думав, як затримати грабіжників. Коли б не зброя, не було б ні ускладнень, ні ризику. Тринадцять патронів — не жарт. Шакулі вже нічого втрачати: свій вирок він знає. Що йому тепер чиєсь життя?
— Слухайте: ви сідайте в «газик» — і на польову дорогу, а потім зненацька, на повній швидкості до копиці, а я звідси, з тилу… — запропонував Кузьменко. — Він і не стямиться.
— Ні, Олексо, ні, — заперечив Махов. — У комусь та застрягне куля.
— Дійсно, це не вихід, — погодився я.
— Тоді… оточити їх і підпалити ракетою чи трасуючими… — не здавався кінолог.
— Так спалимо всю колгоспну солому, — відбувся жартом майор. — І на феєрверк збіжиться все село.
— Викликати бронетранспортер або танк, — подав нову ідею Олекса.
— Їх треба брати руками. Руками, лейтенанте, — розважливо мовив Дмитро Юхимович. — І без глядачів, з найменшим ризиком.
Майор мав рацію: Шакула не розгубиться й встигне комусь вліпити кулю. З ним би віч-на-віч… Але як виманити його із соломи? А може?.. Я аж засміявся.
— Ти чого? — здивувався Гліб.
— Бачите ферми? — спитав. — Скоро вечірнє доїння.
— А, сховатися між коровами й підкрастися до них, — підхопив Кузьменко. — Непогано придумав. Я — за.
— Не те, Олексо, — охолодив його запал і виклав свій план.
Скорич і Махов уважно вислухали. Кузьменко скинув кашкет і витер спітнілий лоб.
— Значить, пастка на колесах… — сказав майор. — Але й для тебе теж западня. Ризиковано, Арсене, ох і ризиковано.
— Впевнений, що обійдеться. Вибору у нас нема.
— На жаль, нема, — сумно погодився Гліб.
— І мене буде підстраховувати Олекса з Букетом, — додав я. — Головне, що опинюся з Дригою сам на сам. А транспорт йому потрібен.
— Шакула небезпечний при затриманні, — нагадав майор.
— Я все зважив і врахував.
Гліб підбадьорливо стиснув моє плече. Ми позадкували в глиб лісосмуги. Підвелися, коли кущі й гілля надійно затулили нас.
— Займай позицію, Олексо, і спостерігай, — наказав майор. — Пришлю тобі на допомогу хлопців із ДАІ. Помітиш якісь зміни — сповіщай по рації. Дій!
— Ні пуху, Арсене, — серйозно побажав мені Олекса.
Скорич, слідчий і я вибралися на дорогу. За кермом «газика» нудьгував Бунчук. Він запитливо глянув на мене.
— Знайшли, Миколо, сидять у соломі, — повідомив йому.
— Нарешті! — широко посміхнувся сержант. — Тепер їм амба. А де Кузьменко?
— Слідкує, — відказав майор. — Спинишся біля поста ДАІ.
«Газик» рвонувся, наче застояний кінь. Я відчував тривогу Скорича й Махова. Проте в цій ситуації хтось повинен ризикувати. Така моя робота. Я її вибирав сам. Був спокійний, непокоїло лише одне: аби не з'явилася на тій дорозі якась машина.
Махов і Скорич не докучали з розмовами — давали змогу зосередитись. Був вдячний їм за це, бо, щиро кажучи, мені не хотілося говорити. Не щодня, звичайно, ми ризикували, а коли траплялося, свідомо йшли на те і, як всі смертні, дорожили своїм життям. Тільки дурень і боягуз говорять, що нічого не бояться.
Ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.