Читати книгу - "Знайти і затримати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Перевірку, лейтенанте, припиніть. Візьміть когось із собою і мерщій до повороту на грунтівку. Там скраю в лісосмузі Кузьменко. Ні в якому разі не потикайтесь у поле. Зрозуміли?
— Так точно!
— Подальші розпорядження отримаєте по рації. Все. Виконуйте. — І до Бунчука: — В Тарасівку, Миколо.
В оглядовому люстерці я бачив, як лейтенант підбіг до свого «газика», махнув рукою колезі, вони сіли в машину й поїхали. Операція почалася. Майор взяв мікрофон.
— Четвертий слухає, — озвався черговий.
— Сьомий. Оголосіть припинення розшуку Шакули і Філона. Ми в Тарасівку на затримання.
— Допомоги не треба?
— Ні. Я підключив хлопців з ДАІ.
— Добре. Зараз доповім Першому, що намацали їх. Дуже турбується. Ну, ні пуху.
— К чорту, Четвертий, к чорту. — І майор поклав мікрофон.
Наш «газик» проскочив під дерев'яною, фарбованою у червоний колір аркою, обвитою гірляндою з колосся й квітів, з написом: «Колгосп «Партизан». Напевне, прикрасили її на честь жнив. Нова бруківка перетинала дбайливо доглянутий сад: яблуні підбілені, між рядами земля розпушена, обважніле гілля підперте жердинами. Попереду виднілося село, і над зеленими хмарами дерев і дахами будинків здіймалися дві силосні башти.
— До гаражів, — підказав Скорич водієві.
У селі Бунчук збавив швидкість. На вигоні — Будинок культури, двоповерхова контора колгоспу, сільрада, відділення зв'язку, магазини… Далі шосе пролягло повз ставок, обсаджений вербами. Ех, з яким би задоволенням я скупався!
Відразу за ставком — колгоспні гаражі, майстерні. Перед ними — кілька розібраних машин. З-під однієї стирчать ноги. Але немає жодного молоковоза. Мій план зривався. Невже спізнилися? Зупинилися під вікнами хатини, де, мабуть, сидів механік.
— Я зараз, — кинув Дмитро Юхимович, вилазячи з «газика».
Ось він з'явився на порозі з пелехатим, чорнявим, червонолицим чоловіком, що ледве не торкався головою лутки дверей.
— Беріть бортову, — прогув густим басом.
Майор подивився на мене.
— Ні, бортова не підходить, — сказав я. — А де молоковози?
— Уже на фермах, — здоровань розвів руками. — Так що радий би, але…
— А доїння вже скінчилося? — запитав Гліб.
— Тільки почалося.
— Поїхали, Дмитре Юхимовичу, — заквапився я. — Ще є шанс.
До нас втиснувся пелехатий, аж «газик» заскрипів і трохи перехнябився. У салоні відразу стало тісно.
— Вам, дядьку, треба в танку їздити, — боячись за машину, кинув Бунчук.
Механік посміхнувся, і в його спокійних, лагідних очах спалахнули лукаві іскорки.
— Я, хлопче, всю війну артилеристом відтарабанив.
— І який обслуговували калібр?
— Спочатку всілякі, а потім, від Сталінграда, давав фашистам джосу з двісті п'ятого, — не без гордості сказав.
— Ого! — з повагою вигукнув Микола. — Там снаряд як підсвинок!
— Добрячий підсвинок, — підтвердив задоволено механік. — А навіщо вам саме молоковоз?
— Він без кузова, — відповів я.
— Гм… — Пелехатий стенув плечима, нічого не зрозумівши.
Я не пояснив йому. Без молоковоза справа ускладнилася б. Невже зірветься так добре замислена операція?
І то завжди у нашій роботі має статися щось непередбачене, якась трудність, бодай її… Я важко зітхнув. Попереду забіліли довгі приміщення ферм. В загороді вибрикували, наче лошата, плямисті телята. Проїхали одну ферму, другу, і за нею я побачив жовтий молоковоз. Встигли! Мені відлягло від серця.
— Скорич взяв мікрофон.
— Двадцять перший, Двадцять перший…
— Двадцять перший слухає, — пролунав молодий голос.
— Де ви?
— На узбіччі, біля з'їзду на дорогу до ферм.
— Негайно сховайте машину в лісі. Кузьменко хай залишається в засідці. Подальші розпорядження — пізніше. Виконуйте!
Ми спинилися біля молоковоза й висипали з «газика». Махов відчинив дверцята молоковоза.
— Нема ключа запалювання, — і натис на кнопку звукового сигналу.
— Це вже Сашко коло Гані крутиться, — зазначив механік.
Заклично, тривожно розлігся гудок. Подумав, що, напевне, чути його Шакулі й Філону… З ферми вибіг рудоволосий хлопець. Він метнувся до молоковоза, але його перехопив здоровань.
— Давай ключа, скоро. Це з міліції, — ошелешив його.
— Але ж я… Навіщо? — вражено лупав круглими очима.
— Потім, Сашко, потім. Давай, — і простяг долоню.
Сашко неохоче поклав на неї ключ. Я взяв його й сів за кермо.
— Як машина? — запитав у Сашка.
— Нічого, бігає, — відповів затинаючись.
— Зніми внутрішні ручки з правих дверцят і праве оглядове дзеркало, — попросив його.
Хлопець дістав з-під сидіння викрутку й заходився відкручувати. Трохи повернув ліве люстерко, щоб у ньому міг бачити, що діється позаду машини, лише я. Здається, все. Ще раз оглянув кабіну. Ага, скринька. Відчинив її. Сигарети «Подільські», сірники, гайки, гвинтики…
— Миколо! — гукнув до Бунчука. — Принеси ту ковбасу і шмат батона!
Сержант кинувся виконувати вказівку, зрадівши, що й для нього знайшлася робота. Я поклав харчі в скриньку. Апетитно запахло ковбасою. Це б іще…
— У тебе нема самогонки? — запитав у Сашка. — Хоч би чвертку.
— Ні, я з собою не вожу. — Він підняв сидіння й поклав під нього ручки, люстерко й викрутку.
— Що, самогон? — перепитав механік. — А в Гаврила. Мотнись, Сашко, до нього.
Сашко зник на фермі. Я поклав руки на кермо. Й помітив, що вони тремтіли. А ніби був спокійним. Знав: хвилювання вляжеться, тільки виїду на грунтівку. Он і Сашко з пляшкою.
— Насилу… випросив… — відхекувався.
Я витягнув із шийки кукурудзяний корок, понюхав — у ніс вдарив гострий запах бурякової сивухи? Набрав у рот, трохи ковтнув, а решту виплюнув. Потім більше половини вилив із пляшки на землю. Сашко, механік і Бунчук не спускали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.