Читати книгу - "Шалені шахи"

Відчуваючи приємну утому після обіду, Олена прилягла відпочити тепер вже у приготованій на першому поверсі спальні. Годинку подрімавши, княгиня прокинулася, але вирішила ще поніжитися в ліжку, віддавшись приємним відчуттям. Потім підхопилася й пішла до бібліотеки, раптово згадавши про схованку, у яку перед втечею з її першим, до нестями коханим чоловіком поклала чималий згорток, переданий їй Дмитром Федоровичем.

Перед входом у бібліотеку завмерла, оскільки спогади з новою силою нахлинули на неї. Ось князь Сангушко зазирнув у бібліотеку, побачив її й посміхнувся. На мить зник за дверима, але одразу ж повернувся, стискаючи якийсь предмет, загорнутий у квітчасту хустку.

— Що це? — запитала тоді Олена. Наречений відповів дуже тихо:

— Це твоя спадщина, моя кохана. Її залишив тобі твій батько, передавши на зберігання своєму товаришеві — моєму батькові. Тепер настав час повернути скриню тобі. Сховай це, кохана, сховай якнайнадійніше.

— Від кого ховати? Від матінки? Від дядечка?

— Може, навіть від матері... А загалом, роздобути цю скриню дуже хотів твій дядечко. Але якщо батько заповів скриню саме тобі, а не комусь іншому, отже, її вміст має надзвичайну важливість саме для тебе.

Княгиня забігала по бібліотеці, на ходу пригадуючи, де розташована схованка і як її відкрити. Здається, потрібно шукати стару книгу з подраним корінцем... Ага, от і заповітна полиця із заповітною книгою!

Ледь Олена натиснула на подертий корінець, як щось гучно клацнуло, полиця від'їхала убік, у стіні відкрилися дверцята. За мить Олена побачила у глибині схованки важкий квітчастий згорток, залишений багато років тому. Незважаючи на чималу вагу, княгиня не стала кликати прислугу і хоча насилу, але самотужки витягнула згорток зі схованки, поставила на стіл, розв'язала хустинку й дістала звідти скриню.

Виготовлена з темного мореного дуба, доладна й акуратна скриня виглядала доволі гарно. Куточки її були для міцності оббиті залізом, на кришці красувався вершник з оголеним мечем у руках[31].

Олена спробувала відкрити скриню, але кришка не піддавалася, а замкової шпарини чомусь ніде не було. Шукаючи її, княгиня повертала загадкову скриню з усіх боків, але даремно. Вже зовсім втративши надію, вона різко відсунула кляту головоломку... при цьому випадково надавивши на коня! Тієї ж миті огир здійнявся дибки, лицар опустив меч, щось клацнуло. І скринька відкрилася.

Княгиня зазирнула усередину, видобула предмет, що лежав там, повертіла в руках і розчаровано знизала плечима. Ховати це у скриню, щоб зберігати її у бібліотеці з–поміж інших книг?! Навіщо?.. Поклала дивний предмет назад. Кришка миттєво захлопнулася, надійно сховавши вміст від цікавих очей, вершник знов підняв меч, а кінь опустився на місце.

Олена не знала ні про справжню цінність батькового заповіту, ані того, що приховувала скриня... Бо побачене княгинею було тільки ключем до істинної таємниці роду магнатів Острозьких!..

Януш повернувся додому похмурий і дуже злий, засів на своїй половині замку й наказав служникам нікого до себе не пускати.

Князь Василь Костянтинович зібрався у всіх подробицях розпитати сина про молоду вдову і про подорож в Острог, але зустрів затятий опір двірні:

— Княжич просив не турбувати його.

— Але ж я його батько! — кричав обурений до глибини душі князь. — Пропустіть негайно!!!

— Та хоч би ваша милість були Папою Римським — нікого пускати не дозволено! Княжич відпочиває, і край! Наказав не турбувати! — навперебій повторювали служники й додавали вже набагато тихіше, обережно оглядаючись через плече: — Чи вашій милості не знати, яким він буває, коли гнівається...

Зустрівши таку дружну ревну відсіч, Василь Костянтинович глибоко засмутився. Ще б пак, зустріти отаку відверту непокору у власному домі — треба ж такому статися!.. Його син має більше влади, ніж він сам!.. Княжича бояться й поважають, а князя жене власна двірня!.. Але ж усе могло бути зовсім по–іншому.

Василя Костянтиновча поглинули спогади...

Тридцять чотири роки тому його старший брат Ілля Костянтинович був при смерті, його вагітна, зломлена горем дружина не помічала нічого навколо, їхня дочка Олена ще не народилася. Княжич Василь вважав себе законним спадкоємцем острозьких володінь: про це говорили всі, включно з його матінкою. Незважаючи на свої тринадцять років, княжич вже відчував честолюбне бажання бути хазяїном. Його охопив азарт володіння, немовби вершника, який збирався скочити на необ'їждженого норовистого коня і, оком не моргнувши, привселюдно приборкати його самою лише силою волі. Княжич розраховував, досягнувши повноліття, стати дуже заможним і великим, затьмарити славу батька й діда! Марив стати власником не тільки Острога, але й усіх земель литовських... а можливо, навіть польських!..

Але мрії залишилися мріями: відповідно до заповіту непутящого братика Іллі Костянтиновича, Острог відійшов до новонародженої Олени, реально ж усіма справами заправляла ненависна Беат — клята амбітна вдовиця.

Двадцять років тому вдалося підбити закоханого дурника Сангушка таємно оженитися на Олені й викрасти її з Острога. Для Василя усе складалося добре: вибухнув скандал, шлюб визнали недійсним, Олена опинилася поза законом і мала втратити спадщину дому магнатів Острозьких... Але нічого подібного не сталося, оскільки опікун–король своєю волею і владою залишив підопічній більшу частину багатства.

Так, король вчинив більш ніж гуманно і благородно, промовчавши про участь Василя Костянтиновича у справі князя Сангушка. Але водночас знову ж таки своєю королівською волею обмежив Василя Костянтиновича в правах на батьківську спадщину. Острог дістався Беат.

Дев'ять років тому Беатрис Костелецька (не без сприяння Василя Костянтиновича, ясна річ) вийшла заміж за воєводу серадзського Альбрехта Ласького, двоюрідного брата Лукаша