Читати книгу - "Ріккі-Тіккі-Таві (Збірник)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повернувшись додому в супроводі собаки, який ніс здобич, чоловік, зіскочивши з коня, здивовано спитав:
— Що тут робить дика корова?
— Однині це не дика корова, а наша годувальниця. Завдяки їй ми завжди матимемо добірне молоко, а я дбатиму про неї, поки наші перший друг та перший слуга будуть на полюванні.
Ще через день, не дочекавшись якої-небудь іншої тварини, котра наважилась би завітати до людей, кіт прогулявся в напрямку печери наодинці.
У світлі вогню він розгледів господиню, що саме доїла корову, і відчув запах теплого молока.
— О мій ворогу, дружино мого ворога, — якомога грізніше нявкнув кіт, — куди поділася дика корова?
— Паняй туди, звідкіля прийшла, дика звірино з дикого лісу, — усміхнулася жінка, — бо я вже заплела своє волосся та сховала магічну баранячу лопатку; нам більше не потрібно ні друзів, ні слуг у нашій печері.
— А я не друг і не слуга, — з гідністю пролунало у відповідь. — Я кіт, який гуляє сам по собі, і мені заманулося ввійти до вашої печери.
— Чому ж ти не зайшов із першим другом першого вечора?
— Либонь, пес уже встиг намолоти дурниць про мене? — роздратовано пирхнув кіт.
— Ти кіт, який гуляє сам по собі і бродить де заманеться, — вже вголос засміялася жінка. — Ти не друг і не слуга; це твої слова. Тож і йди звідси бродити де заманеться.
Кіт удав із себе засмученого:
— То я нікóли не зайду до печери? Ніколи не грітимуся біля вогню? Ніколи не питиму тепленького біленького молочка? Така розумниця та ще й чарівна красуня не може бути жорстокою навіть до кота.
— Я знала, що розумна, — господиня ледь зашарілася, — але не здогадувалася, що вродлива. Добре, давай умовимось. Якщо я хоча б раз похвалю тебе, то ти зможеш заходити до печери.
— А якщо похвалиш мене двічі? — хитрувато спитав кіт.
— Цього не буде, — відверто веселилася жінка. — Та якщо раптом усе ж станеться, то ти зможеш сидіти біля вогню.
— А якщо тричі?
— Та не буде цього, — вже схлипувала хазяйка. — Та якщо раптом усе ж станеться, то ти зможеш пити тепленьке біленьке молочко тричі на день до віку вічного.
Отже, кіт вигнув спину й урочисто промовив:
— Хай завіса на вході в печеру, багаття в її глибині та молочні горнятка, що стоять позаду вогню, запам’ятають сказане моїм ворогом, дружиною мого ворога.
І він, незалежно виляючи пухнастим хвостом, подався назад своїми дикими стежинами до вологого дикого лісу.
Увечері дружина нічого не розповіла чоловікові, бо остерігалась осуду свого вчинку.
Кіт зник надовго, і жінка з часом зовсім забула про нього. Лише кажан, іще один мешканець печери, котрий зазвичай висів догори ногами під стелею, знав, де той ходить, і щовечора літав до нього зі свіжими новинами.
Якось під вечір він повідомив:
— У печері нещодавно з’явилося дитинча; таке рожевеньке, пухкеньке, маленьке, і жінка його дуже любить.
— Он як, — стрепенувся кіт, — а що ж любить дитинча?
— Усе м’яке та приємне на дотик. Особливо йому подобається засинати, тримаючи щось тепле у своїх рученятах. І ще любить, аби з ним бавились.
— Ага, — пожвавішав кіт. — Схоже, мій час настав.
Наступної ночі кіт прокрався поближче до печери, зачекав ранку, аж поки чоловік, собака й кінь рушили на лови. Жінка заходилася готувати їжу, а малюк рюмсав та відволікав маму. Тож вона винесла його надвір і вручила жменю круглячків[100], щоб грався, але дитя продовжувало вередувати.
У цей момент, вибравшись зі сховку, кіт м’якенькою подушечкою своєї лапи легенько торкнувся щічки немовляти, яке одразу радісно загýкало. Згодом кіт потерся об пухкенькі колінця дитини й полоскотав її підборіддя хвостом. Малий засміявся, а жінка, почувши це, усміхнулася.
Кажан, що висів догори ногами над входом у печеру, окликнув хазяйку:
— О моя господине, дружино мого господаря і матір госпóдаревого сина, поглянь, як чудово забавляє твого малюка дика звірина з дикого лісу.
— Ох, дякую дикій звірині з дикого лісу, хоч би хто це був, — стомлено озвалася жінка, випростуючись, — адже я дуже заклопотана, а вона мені допомогла.
Тієї ж миті, мої любі, кінська завіса, причеплена хвостом донизу, свідок давньої домовленості, шумно — б-ббух! — упала додолу, і коли господиня повернула її на місце, кіт уже зручно розташувався в печері.
— О мій ворогу, дружино мого ворога і мати мого ворога, — лукаво зиркнув він, — ось і я. Ти мене похвалила, отож тепер я можу завжди сидіти в печері. Але я досі кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться.
Жінка сердито закусила губу, взяла прядку і почала прясти. А синок знову ревів, бо кіт пішов, а мама не змогла заспокоїти крихітку: дитина крутилася, дриґала ніжками й заходилася гіркими сльозами, багряніючи лицем від крику.
— О мій ворогу, дружино мого ворога і мати мого ворога, — вкрадливо сказав кіт, — прив’яжи трохи нитки до веретенця і катай його долівкою, а я покажу тобі таке диво, що змусить твого карапуза сміятися дужче, ніж він зараз плаче.
— Хай буде по-твоєму, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ріккі-Тіккі-Таві (Збірник)», після закриття браузера.