Читати книгу - "Легенди про зоряних капітанів, Генріх Саулович Альтшуллер"

Планета Ор загинула за шість секунд.

Тоді зблідлий астроном сказав капітанові:

— Нам не відлетіти. Ти мусів залишити мене там і давно вирушити у Зоряний Світ.

Розсміявся капітан. І відповів:

— Ми відлетимо — і полетимо разом. Так буде.

Він вів “Смарагд” у Зоряний Світ, а ззаду накочувався вогненний океан, і гаряче дихання його обпалювало корабель. Наднова Аретина розлючено здіймала гарячі вали — все ближче і ближче до “Смарагда”.

Стогнали від натуги двигуни — і не могли вони прискорити біг корабля. Попереду був Зоряний Світ, але вже наздоганяли “Смарагд” вогненні вали.

Здригнувся корабель під їх ударами. Тривожно, навперебивки заговорили прилади: усе несло загибель — температура, випромінювання, шалений натиск вогню.

І капітан залишив штурвал.

— Це кінець, — сказав астроном. — Сила в людини велика, але не безмежна.

Покрутив головою капітан:

— Хто знає межу силі людській?

Рука його лягла на червоний важіль магнітного захисту реактора. Повагалася, вперше в житті здригнулась — і потягла важіль.

Так порушив він першу заповідь зоряних капітанів, яка виголошувала: “Не знімайте в польоті магнітний захист, бо хоч реакція і прискориться, але стане некерованою. І ніщо не зможе її спинити”.

Магнітні вихори Наднової Аретини увірвалися в реактор, і вже не плазма, а швидкі мезони потекли з розжарених дюз корабля. Було видно на нестерпно яскравих екранах, як завмерла вогняна стіна. Завмерла, а потім почала повільно віддалятися.

Шлях у Зоряний Світ був відкритий.

Але згасли світлі диски приладів, і капітанова рука не стискала штурвал. “Смарагд” уже не підкорявся людині.

Тоді знову заговорили антени. Суворий і смутний був їхній голос: “Люди Землі, люди Землі, “Смарагд” відлітає у безмежні простори Зоряного Світу. Швидше й швидше розганяють корабель двигуни, якими вже неможливо керувати. Нам не вернутись на Землю… Люди Землі, люди Землі, дізнайтеся ж про таємницю Наднових…”

Довго ще говорили антени. Та слабшав і слабшав їх голос. І врешті завмер.

А швидкість “Смарагда” наростала, наближаючись до швидкості світла, і обпалений вогнем корабель відлітав у бездонні простори Зоряного Світу.

На Землі минули століття.

З року в рік, із віку в вік потужні антени позаземних станцій кидали в Зоряний Світ позивні “Смарагда”. Але марно кликала Земля своїх синів. Голоси антен тонули в безмежних глибинах Зоряного Світу. І не було на них відповіді. Проте антени знову й знову повторювали свої виклики. Бо люди знали: ті, що здійснили подвиг, живі.

На Землі, як було сказано, минули століття. Але “Смарагд” летів із швидкістю, що майже дорівнювала швидкості світла. А строгі формули твердять: якщо корабель іде з такою швидкістю, час на ньому завмирає.

Люди Землі прожили багато віків, і покоління змінились поколіннями. На “Смарагді” ж минуло всього кілька років: можливо — п’ять, можливо — вісім.

Так твердять формули давнього вчення, названого колись теорією відносності.

Але й без цих формул люди знають: настане день, і “Смарагд” повернеться на Землю. Бо мудрість поколінь каже: “Хто звершив подвиг, той не старіє і не вмирає”.

Прометей. То хто ж ти є?

Земля. Мати твоя, Земля.

Це почалося з того, що зоряний корабель “Топаз”, пошкоджений метеоритним дощем, змушений був змінити курс і сісти на планету Мот у системі гаснучої зірки Бернарда. Тут, серед руїн стародавньої цивілізації, капітан “Топаза” уперше знайшов обеліск із зображенням Вогняної Квітки.

Відтоді зоряні капітани часто знаходили такі обеліски, бо люди з планети Мот ще мільйони років тому відправляли в Зоряний Світ свої кораблі і на багатьох планетах встановили обеліски на честь Вогняної Квітки.

Капітани читали вирізьблені на цих обелісках написи і, повернувшись на Землю, розповідали про Вогняну Квітку.

Дивні то були розповіді. Дивні і хвилюючі. Подейкували, що Вогняна Квітка світиться в темряві, переливаючись барвами, немов полярне сяйво. Казали, що квітка ця подесятеряє сили людини, продовжує життя. Говорили, що женьшень, який росте на Землі, порівняно з Вогняною Квіткою не більше, як скло перед алмазом.

Не було серед зоряних капітанів такого, хто б не мріяв знайти Вогняну Квітку. Та ніхто не знав, де її шукати. Одного разу капітан “Екватора” висловив гадку, що Вогняна Квітка мусить рости на гарячих планетах, які перебувають поблизу зірок. Він був мудрий старий капітан “Екватора”. Він справедливо вважав, що тільки в розжареній атмосфері можуть рости квіти, які називають вогняними, бо коли не вистачає тепла і світла, рослини забарвлені у темні тони.

Двічі проникав “Екватор” до найгарячіших з відомих тоді планет у системах зірок Альтаїр і Проціон. І обидва рази без успіху Спопелілі від палючого проміння планети були мертві. На висхлому, потрісканому грунті ніщо не росло. Але “Екватор” знову полетів до гарячої планети в системі зорі Лаланда — і вже