Читати книгу - "Зоряні мандри капітана Небрехи, Юрій Дмитрович Ячейкін"

— А як же трамваї? — спантеличено пробелькотів Професор.

— А що трамваї? — знизав я плечима. — Хай їх тягають коні! Зрештою, кінська сила вже не один-два роки набуває чинності основного покажчика потужності…

Та Професор вже оговтався.

— Маєте рацію, — спочатку погодився він зі мною. — Електротехнічні споруди справді надто громіздкі і потворні. А скільки вони забирають у нас сил і здібностей! Скільки заводів тільки те й роблять, що виготовляють електроустаткування та електроприлади. Страшно згадати, мільйони людей працюють у поті чола свого лише для того, щоб засмітити планету. Але ви, капітане, не врахували однієї важливої обставини. Для того щоб відмовитися від одного джерела енергії, слід винайти інше, більш просте. Не будемо ж у своєму поступі задкувати до глобально небезпечної термоядерної і променевої енергії.

Тільки цього я й чекав.

Підійшов до столу і спокійно кинув козирного туза або, коли точніше, креслення елементарного парового двигуна.

— Ось вам нове джерело! Його можна монтувати навіть у сараї. Я аж дивуюся, як це досі ніхто не додумався до такої простої речі…

Професор швидко, збагнув нескладний принцип роботи паровика. Очі його радісно заясніли.

— Капітане! — розчулено загорлав він і кинувся мене обнімати. — Присягаюся усіма дірками на небі, я завжди вважав вас видатною людиною. Про це свідчить навіть ваш так званий зореліт, кустарно зліплений вашими золотими руками у цілковитому розумовому потьмаренні. Я запевняв колег, що ваш геній не стійко уражений і лише тимчасово животіє в полоні хворобливої фантазії.

Професор передихнув од захвату, а тоді вигукнув:

— Ваш геніальний винахід, капітане, початкує нову промислово-технічну революцію на планеті! Ви — один з найбільших мислителів, які будь-коли ощасливлювали наше людство!

Я незворушно вислухав ці дифірамби і нічим не зашкодив Професорові, коли він з переможними зойками “Видужав! Видужав! Видужав!” кинувся до телефону…

Наступного дня я звітував зі своїм карколомним (з погляду тамтешнього поступу) проектом перед вченою радою. Знову мій голос, посилений ретрансляторами, лунав над планетою. Уся людність слухала мене, затамувавши подих. Мене, новообраного Головного Теоретика Вченої Ради! Кожне моє слово було на вагу золота. Пароплави! Паротяги! Парові млини, парові майстерні і фабрики! Я до того розпалився, що широкими мазками окреслив й подальші світлі обрії. Я не пошкодував фарб, щоб змалювати далекий прийдешній день, коли щасливі нащадки замешкають у печерах навіть без парового опалення (його замінять гарячі природні джерела і гейзери), позбудуться будь-якої залежності від техніки, гомонітимуть біля затишного багаття, оповідаючи про свої мисливські та рибальські подвиги…

Ніхто мені не перечив. Усі слухали мов зачаровані. Тільки мій попередник по посаді Головного Теоретика незграбно намагався спаплюжити мої ідеї.

— Наш достойний вчений колега, — підступно почав він, — не врахував у своєму вельми сміливому проекті одну, так би мовити, дрібничку, яка, на жаль, перекреслює весь проект.

— Це ж яку, коли не секрет? — запитав я.

— А отаку! — зловтішне процідив цей вчений цап. — Маю на увазі річки, хімічно очищені внаслідок реалізації парового проекту. Автор його сам недвозначно запевнив, що в річках можна буде навіть купатися. А що це означає практично? Практично це означає, що в газетах побільшає некрологів. Маю на увазі утоплеників.

Ач, капосний заздрісник!

— А діти? — раптом трагічним голосом заверещав він. — Як утримати дітей од водної спокуси? Вони ж усі перетопляться, і наша цивілізація безславно загине! Я серйозно побоююся, що доповідача передчасно випустили з його несамовитим і погибельним проектом! Я все сказав, — вже зовсім могильним тоном закінчив він свій виступ серед цвинтарної тиші.

О небо! Невже знову до психіатричної в’язниці?

Та я видряпувався й не з таких тарапат…

— А коли це, — загримів у мікрофони я, — розумні істоти задкували перед труднощами? Хіба ж важко буде скласти і видрукувати методологічні посібники “Як навчитися плавати” і “Перша допомога потопаючому”? — Грім оплесків був красномовною відповіддю на мої сповнені оптимізму і глибокої віри у людський розум слова. — А якщо ж і захлинеться двійко псевдовчених ретроградів і консерваторів, — єхидно докинув я, — прогресивна думка від цього нічого не втратить…

Авжеж, після такої рішучої відсічі я лишився на волі. Однак вирушити у зворотну путь ще довго не мав змоги. Куди б я не подався, мене завжди оточував натовп з численних заступників, секретарів, помічників, референтів, консультантів і стенографістів. Певно, мали мене весь час на оці, бо побоювалися, раптом я знову звихнуся, нароблю дурниць і скомпрометую високу репутацію вченої ради.

Ех, якби тут існували ночі! Вночі куди вигідніше лаштуватися до втечі, ніж удень…

Але згідно з теорією вірогідності, рано чи пізно повинен був скластися такий збіг обставин, що я мав лишитися сам один. Я день у день терпляче чекав отої вірогідної нагоди. І прийшов мій день.

Я пробирався до ракети, мов злодій, бо якби хтось побачив мої підозрілі маневри, неодмінно вирішив би, що стався тяжкий рецидив. І мене знову б сповили у гамівну сорочку. Та все минулося щасливо…

— Ось вам, молодий чоловіче, й уся історія, — мовив капітан Небреха. — Буду щиро радий, коли задовольнив вашу юначу допитливість.

Я мовчки збирався з думками. Розповідь капітана Небрехи, як і завше, була вражаючою, приголомшливою і несподіваною. Щоб як слід усвідомити її, конче потрібен певний