Читати книгу - "Комісар Мегре і Кіціус, Валерій Павлович Лапікура"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А чого ж не пізнати? Я за нього всій зміні дірку в голові зробив. Думав, вкрали, гади. Головне ж — прийди, попроси, сам віддам, подарую! Але не кради.
— Повністю з вами згоден, шановний. Красти гріх. І злочин. А оскільки ми з вами не в церкві, а у кримінальному розшуку, то прошу підписатися під ось цим: мішок на фотографії пізнаю як одержаний мною на складі тоді-то. Зникнення мішка мною зафіксоване… дата, приблизний час, свідки. Нічого не забули?
— Та начебто нічого, товаришу підполковник. З вами забудеш. Нагадаєте…
— Спасибі за високу оцінку. Прошу засвідчити також, що тієї ночі машина в гаражі не ночувала, а стояла… до речі, де вона стояла?
— Ну ви ж знаєте, так чого питаєте?
— Вулицю знаю, номер будинку знаю. А от номер квартири, а головне — прізвище людини, якій ви віддали ключі від службової «Волги», боюсь переплутати. Серйозна, знаєте, справа. Навіть для свідка. Бо це ви після нашої розмови підете додому догулювати відгул. А я… теж піду, можливо — у відставку. А капітан Сирота, який протокола списує, піде на нове місце служби. Наприклад, в охорону моргу або санітаром у витверезник… Це у нас жарти такі, шановний. То я вас уважно слухаю. Дуже уважно.
— Сумнів один є. А раптом швагер вам збрехав, гості щось переплутали, у диспетчера годинник зупинився і насправді я тієї ночі по Києву з покійничком їздив.
— У вас який стаж за кермом?
— Тридцять із гаком.
— А той, кому ви віддали ключі, як водій — повний салага?
— Правда ваша, недовчений… І не те, щоби практики немає чи вчителі кепські. Бо я ж особисто його дресирував. Він за кермом, вибачте, як дурна доярка — за все одразу хапається і все одразу смикає. А з іншого боку — що з такого візьмеш? Своєї машини у нього немає, бо, кажуть, сам Щербицький заборонив. Нічого, мовляв, працівникам цека приватну власність розводити. То мій хазяїн раз-пораз, як маленький, просить: пусти за кермо, пусти за кермо… от і доїздився. Що, хтось його побачив?
— А там і бачити не треба було. Достатньо почути, як він двигун заглушив, вийшов, пововтузився, а потім сів за кермо — і одразу на газ! Який висновок?
— За кермом — шмаркач. Я б оберти скинув, але двигун не глушив, а потім від'їхав би собі потихеньку, не газуючи.
— А чого ж це ви тоді позавчора у нас під вікнами на зелений газонули, аж «Волга» заверещала?
— А то я двигун перевіряв. Щось мені не сподобалося…
— У вас клапан стукає.
— Ну і слух у вас, товаришу підполковник! Я не почув.
— Це не у мене слух. Є тут у нас один такий унікум.
— Тоді йому спасибі. Завтра ж поставлю машину на профілактику, а хазяїн нехай на підмінній їздить. Хоча, про що я кажу? Яка підмінна? На чому він тепер їздитиме? На «воронку»?
— То запитання не до мене, а до прокурора. Єдине, що мене цікавить: ви нам допоможете?
— Тобто?
— Ну, самі знаєте. Обов'язки громадянина СРСР — то одне, а обов'язки водія спецавтобази — то трошки інше. Ану ви зараз скажете: не морочте мені голову, допитуйте по формі, а ще краще — негайно повідомте моє керівництво…
— А він кого вбив? Коханчиного чоловіка, чи якусь випадкову людину?
— А що, мало місце порушення морального кодексу будівника комунізму?
— Я над ним свічку не тримав і баб йому на хату не привозив. Але коли його жінка у Києві, він у мене машину на ніч не випрошує. А тільки-но вона з хати — і то кудись далеко, він мені одразу: дай ключі до ранку.
— І часто їздить? Жінку маю на увазі.
— Ну, не щотижня, але й не раз на рік. Вона у нього дуже вчена. Тільки дуже худа і курить.
— Зрозумів. Жінка в науку, а чоловік — у гречку.
— Десь так. І добро би просто в гречку, а то ж йому ризик потрібен. Баб до себе додому тягає, під носом у охорони.
— А до речі, як це йому вдається?
— Ой, товаришу підполковник, у них же, в оцих… ну, самі знаєте, у кого… все півтора людського. З вулиці глянеш — фортеця. Залізні ворота, будочка, я тільки до неї заходжу, так до мене одразу двоє: ви хто, ви до кого, зачекайте он там. Кнопки тиснуть, в мікрофон доповідають: водій прибув, що накажете? Хай внизу зачекає чи підніметься до вас? Миша не прослизне! А насправді? Проїзд через ворота вузенький, дві машини не розминуться. Коли стулки розходяться, з будочки нічого не видно. А ще й світло над ворітьми так горить, аби панству очі не сліпило. Тож охорона через своє віконце тільки номер фіксує. А у самому дворі, знову ж таки, щоб на голову не капало, зручний такий козирок — якраз над чорним ходом. Згори, з вікон хоч по коліна вистромись — нічого не побачиш, особливо увечері. А коли хазяїн за кермом, так вони не те що в машину не заглядають — навіть на номер, напевне, не дивляться. Козирнули, кнопочку натисли раз, кнопочку натисли два… там не те що одну бабу — гарем можна провезти. Охорона називається! Самий понт, як у пацанів, що у війну граються.
— Як кажуть у вашого хазяїна на службі, є така думка… Є така думка, аби
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комісар Мегре і Кіціус, Валерій Павлович Лапікура», після закриття браузера.