Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

— Ох і молодчина Челіта! — захоплювався Конт, забувши, що якраз йому і не треба зараз хвалити її.

— Смілива дівчина! — зразу ж відгукнувся Віктор Платонов. — Правду кажучи, я не наважився б на такий заплив.

Другого дня ми зустрілися з Челітою в інституті. Віктор Платонов підійшов до неї і поздоровив із перемогою. Вона холодно подивилася на нього, сухо подякувала і пройшла мимо.

Увечері, коли ми зустрілися з Джемсом Контом у готелі, Платонов спитав його про Челіту. Конт нахмурився.

— Вона підвела всю групу.

— Як?

— У неї, бачите, не вистачало часу, щоб побудувати до змагань скутер, і тоді вона зовсім кинула дипломний проект та зайнялася самим тільки своїм суденцем. Яка обурлива легковажність! Тепер вона дуже відстала від своїх товаришів, а головне — вона затримує їхню роботу. Сьогодні вся група дуже бурхливо обговорювала вчинок Челіти. Тепер ту частину проекту, що була доручена їй, розподілено поміж рештою дипломників.

— А що буде з нею?

— Не знаю. Поки що вона проектуватиме те ж саме. Встигне — захищатиме, не встигне — доведеться відкласти захист.

— Скільки часу залишилось до захисту?

— Півтора місяця.

— Малувато…

Після випадку з Челітою ми уважно придивлялись до кожного студента нашої трупи і ретельно контролювали їхню роботу. Але поскаржитись не могли. Молодь підібралася тямуща, працелюбна й серйозна, працювали з душею, і діло швидко просувалося вперед.

Якось одного разу наші дипломники запросили нас у свій клуб на студентський концерт. Концерт закінчився досить пізно. Повертаючись, ми пройшли коридором мимо залу, де працювала група Конта, і побачили, що там горить світло.

— Конт затримався, — сказав Віктор Платонов. — Це не за правилами. Ходімо витягнемо його.

Джемс Конт був не один. Поруч нього сиділа Челіта Бонарда. Вони посхилялися над столом, обговорюючи якусь деталь проекту.

— Добре, що ви нагодилися, — зрадів Конт. — Ніяк не можемо розв’язати одну задачку.

— Ану, ану, — жваво відгукнувся Платонов.

— Челіто, поясніть, а я поки що порозмовляю з професором.

Ми відійшли осторонь.

— Як у неї справи? — спитав я Джемса Конта.

— Працює не покладаючи рук. Якщо не знизить темпів, то, дивись, устигне захистити.

— Друзі їй допомагають?

— Ні, хто ж їй буде допомагати? Адже вона відстала через власну легковажність, так що хай до кінця несе заслужену кару. Хоч узагалі мушу сказати, вона навдивовижу вольова дівчина, наполеглива, тільки надто вже захоплюється…

Челіта скінчила пояснювати. Віктор Платонов узяв олівець і став щось писати.

— Ось так, — сказав він через кілька хвилин, — якщо цю функцію розкласти в ряд, то ваше рівняння мусить інтегруватися.

— Дякую, — зраділа Челіта, — тепер я впораюсь сама…

— Заждіть, — обірвав її Платонов, — здається, я трохи наплутав. Давайте-но перевіримо.

Вони знову стали щось писати. Минуло хвилин із двадцять. Білий аркуш паперу, а за ним другий і третій вкрилися формулами. Нарешті Платонов відклав убік олівець.

— Бачите, задача виявилася складнішою, ніж мені здалося з першого погляду. Сьогодні ви ще будете працювати чи підемо додому?

— Я хотіла б ще посидіти…

— Так, без цього рівняння ви далі все одно нічого не зробите… Гаразд, давайте разом розв’яжемо. Олександре Олександровичу, і ви, Джемсе, йдіть. Я затримаюсь.

— Ні, що ви, — заперечила Челіта, — вже пізно…

— Нічого, мені самому цікаво розв’язати цю задачу.

Йдучи, я сказав Челіті:

— Ви не здавайтесь. Закінчуйте проект вчасно, хоч би там що. Те, що доводиться багато працювати, це нічого. Я пам’ятаю, у наш час просиджували над дипломними роботами від рання до смерку та ще й жартували: «Ми з дев’ятої до дев’ятої — дев’ятигодинний робочий день».

Челіта посміхнулась. Її сподобалася давня студентська приказка.

Того вечора Віктор повернувся до готелю мало не опівночі.

— Розв’язали?

— Розв’язав.

— Щось довго ви розв’язували.

— М-гу… — непевно прогув Віктор і, не мовлячи більше ні слова, пішов до своєї кімнати.

З того дня Віктор Платонов, хоч це й було «не за правилами», вечорами часто затримувався в інституті, щоб допомогти Челіті.

Якось увечері ми повернулись до себе в готель і застали там Олену Миколаївну.

— Олено Миколаївно, ви? — крикнули ми в один голос. — Чому ж не попередили?

— Вирішила з ревізією наскочити зненацька, — засміялась вона у відповідь. — Розказуйте, як ідуть справи.

— Добре, Олено Миколаївно.

— Ну, ну, розкажіть.

Працюючи в групі Олени Миколаївни, придивившись ближче до її колег, я зрозумів, чому саме її обрали керівником.

Безперечно, вона була талановитим ученим, та не менш обдаровані вчені були і Чжу Фан-ші, і Платонов, і Конт. Але, мабуть, ніхто з них не вкладав стільки пристрасті в роботу, не був такий невтомно вимогливий до себе та інших, як Олена Миколаївна.

Наш звіт не забрав багато часу: Олена Миколаївна вміла зразу, з ходу вникати в справу і схоплювати найістотніше в ній.

— Так, справи у вас дійсно йдуть добре, — промовила вона, вислухавши нас. — А от у Чжу Фан-ші… Я щойно вернулася з. Делі, де він розробляє електростатичні установки для керування мікросонцем.