Читати книгу - "День Незалежності, Петро Масляк"

- Ні, так не годиться. Це завеликий ризик. Я можу, наприклад, не встигнути доїхати зі Львова до Києва. Мене треба перемістити в часі, але не в просторі. І буквально за декілька хвилин до пострілу. Тоді я опинюся саме на даху готелю «Україна», звідки і стрілятиму в Раміреса. Зможеш організувати це?

- Це складна проблема, але я спробую перепрограмувати телепортатор, - запевнив Андрія Орест.

- А що я буду відчувати під час і після перенесення? - поцікавився Андрій.

- Жодних неприємних відчуттів або вражень не повинно бути. Ви станете тим Андрієм Оросом, яким ви були десять років тому, але вже із свідомим чи підсвідомим розумінням, куди треба стріляти. Уб’єте Раміреса, він не застрелить Президента, таким чином ви врятуєте не лише керівника держави, а, можливо, й всю Україну. Хоча, відверто кажучи, один Бог знає, як воно все складеться. Думаю, що це доволі небезпечні речі і я їх більше б ніколи і нікому не пропонував. Але що поробиш, коли саме так складаються обставини, не залишаючи нам іншого вибору. Втручатися у хід історії вкрай небезпечно. Хто його знає, як може це вплинути на майбутне. Та й енергетичного ресурсу на ваше повернення назад, в майбутнє до нас вже не залишиться.

- А якщо в тата конфіскують мобільний телефон? - висловила свій сумнів Мар’яна.

- Думаю, мобільний не заберуть, - переконливо сказав Андрій. - Рідні ж повинні тримати зі мною зв’язок. Інакше про моє зникнення вони повідомлять до міліції. А цій банді таке потрібне якнайменше.

- Я теж так думаю, - мовив Орест.

- Давайте лягати спати, - запропонував Андрій, відчуваючи сильну втому від усіх цих подій.

- Добраніч, тату, - підвелася зі свого місця Мар’яна. - Я вам уже постелила. А ми з Орестом ще посидимо на кухні, поговоримо. Ми так заспокійливо діємо один на одного. Мені не хочеться спати.

- Добраніч, діти.

Андрій влігся на дивані у великій кімнаті і майже одразу заснув. Другого дня він прокинувся цілком бадьорим і рішучим. За п’ять хвилин після сніданку надійшов виклик - за ним прибула машина. Орос попрощався з донькою та її другом і, викликавши ліфт, за декілька хвилин уже сидів у джипі поряд з Оксаною. Вона так само, як і минулого разу, насмішкувато дивилася на Андрія, але тепер її очі були ясними.

- В мене періодичне покращення зору, - пояснила вона після привітання, розуміючи, що снайпер все помічає. - Декілька днів буду бачити майже нормально, а потім знову все ніби окутає туман. Розпливатимуться контури предметів і може навіть наступити тимчасове повне осліплення. Контузія. Розповідати подробиці не хочу і не буду. Нецікаво. Мені. Але про щось нам все-таки розмовляти доведеться. Найближчі два місяці ми з тобою будемо спілкуватися кожного дня. А може і цілодобово. Принаймні, я на це дуже сподіваюсь. Тебе не шокує моя відвертість? Це в мене з’явилося після війни. Я не повія, але війна і моє поранення дуже загострили відчуття швидкоплинності життя. В тебе такого немає?

- Немає і ніколи не було. Відверто кажучи, я й дружині ніколи не зраджував.

Андрій зиркнув на перегородку з броньованого скла, яка відгороджувала водія від пасажирів.

- Він усе чує? - запитав він у Оксани.

- Та тут скрізь «жучки». І на базі теж. Звикай. І у спальнях вони є. Але нехай заздрять.

- Ти вважаєш, я буду гарним коханцем?

- Звичайно, раз ти ніколи не зраджував дружині. Це ж можна собі тільки уявити, яка глобальна, концентрована сексуальна енергія накопичилася в тобі за цей період. Рідкісний екземпляр для моєї колекції.

- А як ти на Північному Кавказі воювала, маю на увазі, в сексуальному сенсі? Там, я чув, чоловіки дуже гарячі, особливо зважаючи на твої зовнішні дані.

- Це ти мені кинув комплімент, я правильно зрозуміла? - посміхнулася Оксана. - Там у мене не було жодного чоловіка. Так, жартували собі, але не більше. Не до того було, та й ми, жінки-снайпери, спроможні себе цілком захистити. До речі, саме нас росіяни боялися найбільше.

Машина повернула до села і проїхавши ним, попрямувала до лісу, де бовваніла велика будова, звіддаля схожа на собор.

- Мабуть сільські бабусі хрестяться на неї? - висловив припущення Орос.

- Так і є, - відповіла Оксана. - Тут декілька гектарів території з лісом і ставком. Ти вже знаєш, що ця садиба є повністю автономною системою, навіть з електростанцією.

Андрій підхопив багаж Оксани. Його сумку взяв водій, більше схожий на охоронника. Вони попростували алеєю, обсадженою якимись незвичними хвойними деревами, до великого будинку химерної архітектури.

- Звикай до справжніх розкошів, - сказала Оксана, коли вони увійшли до будинку. - До речі, твої двері зроблені з, прости Господи, ебенового дерева, а мої - з сандалового, - показала дівчина рукою на двері Андрієвої і своєї кімнат, розміщених навпроти одна одної. - Всередині є все необхідне. Через півгодини я постукаю в двері і поведу тебе снідати.

- Дякую, я вже поснідав.

- А от я - ні. Все одно мушу тобі показати, де ми харчуватимемося. Я поїм, а ти, якщо не захочеш, вип’єш зі мною кави чи чогось міцнішого. Тут чудові кухарі. Тобі сподобається.

- Добре, домовилися.

Андрій відчинив двері і опинився у передпокої гарно умебльованої кімнати. Обернувшися, він наблизив носа до дверей. Від них дійсно линув ніжний і