Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

йому доньку, а відтоді часто хворіла, і молодий Голембовський вештався по

закордонах, робив видатки на усі боки, звикнувши, що батьки його

утримають. Аж часи змінилися, і якраз виповнилось молодому

Голембовському тридцять п'ять, коли він повернувся до батькового маєтку.

Відтоді життя пішло інакше. Він і сам попервах не надто зводив кінці з

кінцями після смерті батька, але несамохіть згодом полюбилося і йому

сільське життя, знайшов він собі втіхи у полюванні та рибальстві та ще ось у

юному конюхові Данилові, з якого зробив собі козачка і мисливчого.

Нащо був той Данило панові Семену, сказати важко було. Тільки, може, мріяв пан про такого сина, чи брата молодшого, чи товариша, щось на такий

кшталт, навіть прохоплювалося у нього в хвилини доброго гумору, але

одразу ж скептично і водночас він вирікав:

— Але що з тебе, коли ти — приємний, милий, але простий хлоп, і доля

твоя — хлопська, хоч вдача славна, але ж ніколи ти не годен дістатися, як

би не бажав, того життя, яке маю я...

Але ж і вдарило це тоді Данила, добряче вдарило! Він то й сам знав усе, він сам це чудово знав. Тільки нащо ж було виказувати це йому в очі, нащо

ж було так ось впрост бити його цим походженням, цим навіки

приреченням? Коли ж пан сам послав його до дяка вчитися грамоті, а потім і

книжки йому підсовував, і вчив його сам, жартуючи з його помилок і

дивуючись не раз його кмітли-вості і чіпкій пам'яті.

І в фехтуванні згодом Данило почав робити такі успіхи, що пан Семен не

раз, було вже, коли не міг так просто перемогти Данила. Під якогось часу

Данило зрозумів, що так не варто чинити, і раз у раз піддавався панові, непомітно, але зумисно. Бо ж часом відчу-вав, що набагато сильніший

фізично і може й у мистецтві рапірно-му легко перемогти пана.

Пан Семен радів, коли Данило робив помилку, і любив вихва-лятися

своїм вмінням і гнучкістю.

Він був високий, худорлявий, з довгастим обличчям і квадрат ним

підборіддям, вузькими блакитними очима й рідкуватим рудуватим

волоссям. Насправді й фехтувальник з нього був неабиякий, і людина він

був за вдачею загалом непогана, але... Пан — це пай.

Він і плавати вивчив Данила. Ось тут Данило вже його ніколи не

перевершив. Це давалося панові Семенові, бо був легкий і спритний, а

Данило був уже трохи важкуватий, м'язистий і у воді не міг так легко

ковзати, як його господар.

Не раз задавав собі Данило питання, ну що йому, панові, від мене, нащо

йому я, і відповіді не знаходив, бо була вона надто складною як для його

сімнадцятилітнього розуму, а вже з роками то й питання це стало зайвим.

Данило відколись з'ясував собі, що пан Семен дістає задоволення, коли

ставить його, Данила, в якесь незручне становище, коли він має шарітися і

ніяковіти чи виказувати невміння й неспроможність. Водночас, коли Данило

досягав чогось у науці чи в якомусь сприті, пан радів, здавалось, не менш за

Данила, але негайно вишукував щось нове, чим би міг дошкулити своєму

козачкові.

Знічев'я колись почав пан розпитуватися про Данилові інтереси до

жіночої статі. Як не впирався Данило, та пан вів ці розмови так по-

товариському, так легко, та й сам стільки розповідав, що Данило майже не

таївся перед ним, бо й справді думки вже посідали його, а пан реготав раз

по, раз від якогось Данилового звіряння, а тоді розповідав йому якусь із

своїх пригод з жінками десь у Парижі, чи на якомусь курорті,' чи ще десь, і

Данило червонів, ніяковів, дратувався на себе, чуючи, як палахкотять його

щоки, але слухав дуже уважно, не пропускаючи ні слова, ні зауваження.

А потім, коли лягав спати, його мучили видіння, і важкі сни, і гарячі

думки, і він прокидався у поганому настрої, з важкою головою і лиш за день

трохи оговтувався, а пан Семен і далі реготав — я тебе і тут вчу, дурню, я

тебе всього навчу, ти слухай мене, і життя твоє буде гарне. Ось живеш зараз

і далі житимеш ще краще...

Слухав Данило. І вчився усьому, чому міг. І вдячний був панові до

глибини серця, бо багато чого ніколи б за життя своє не довідався, не

спізнав би, не прожив би... А отже, втратив би.

На двадцятому році життя спало на думку Данилові женитися, кинув

оком собі на дівчину, ледве бачив її кілька разів, та здалося йому, що гарна

вона, що тиха і мила, і сказав