Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

Михайло Ула­се­вич зир­нув на Ме­ла­сю й за­ди­вивсь. Свіже об­лич­чя, чер­воні, як ка­ли­на, ус­та, ро­жеві ву­ха, блис­кучі очі - все це при­па­ло йо­му до впо­до­би ба­га­то більше, ніж пе­редніше, в Києві.

«Одже оця Ме­ла­ся гар­ненька собі нівро­ку… і свіжа, як ка­ли­на, і жва­ва та ве­се­ла, мов пташ­ка. Зовсім-та­ки апе­тит­на! Ко­ли б тільки до­да­ток до неї був чи­ма­лий, апе­тит­ний, то хоч і до вінця з нею ста­вай. Тре­ба бу­де при цій на­годі до­кон­че по­веш­таться по са­дибі та га­разд при­ди­виться до ха­зяй­ст­ва: і до то­ку, і до їх полів, чи ро­дю­ча ту­теч­ки зем­ля… А обс­та­ва в домі гар­на! незгірше, як в Таїси та в Лю­би. Але ж… оти­ми со­фа­ми та ку­шет­ка­ми, як по­душ­ка­ми та пе­ри­на­ми, не здобрієш… Усе те прах і попіл, по­ло­ва, ша­га вар­та», - ду­мав Ми­хай­ло Ула­се­вич, зо­ря­чи по гор­ни­цях кмітли­ви­ми оч­ка­ми.

Гості ог­ляділи но­ву обс­та­ву, обійшли й пильно об­ди­ви­лись, до­тор­ка­лись до всього й по­ла­па­ли пуч­ка­ми усе, навіть нові ки­ли­ми, потім посіда­ли на ка­напі. Ха­зяїн та гість сіли про­ти їх. В са­лоні пішла роз­мо­ва.

Де б узя­ти, де б на­пи­тать та­ких швид­ких сте­ног­рафів, щоб во­ни по­хо­пи­лись за­пи­сать їх швид­ке ле­пе­тан­ня! Не­на­че усі дев'ять муз за­ра­зом вли­ну­ли в світли­цю й ви­си­па­ли всі свої скар­би та да­ри, окрім бо­гині муд­рості Афіни, кот­ра, зви­чай­но, зни­кає в та­ких са­ло­нах і тікає да­ле­ко, пев­но, аж на Олімп. По­ча­лось та­ке тріщан­ня та цвірінькан­ня, не­на­че в світли­цю влетіла си­лен­на си­ла го­робців, от як во­ни нап­рикінці літа навіщось зби­ра­ються на вер­бах на якусь го­ро­би­ну ра­ду й зав­зя­то цвірінька­ють. Зда­ва­лось, ніби світли­ця од­ра­зу ста­ла мли­ном на чет­ве­ро коліс, ще й з сту­па­ми; і в то­му млині зас­ту­котіли, за­дер­ча­ли й зак­ла­ца­ли чо­ти­ри шес­терні; ще й раз у раз, без­пе­рес­тан­ку гу­па­ли сту­пи. Цей млин гув, рипів, гур­котів, не­на­че мірош­ник пус­тив во­ду на всі зас­тав­ки. А се­ред то­го гу­ку та сту­ко­ту ще ніби десь дер­ча­ло двоє дер­кал, кот­ри­ми по­ло­ха­ють го­робців в виш­ни­ках.

Гості оповіда­ли за міські но­вин­ки. Ме­ла­ся й її ма­ти роз­пи­ту­ва­ли про знай­омих ки­ян. Лю­ба лед­ве всти­га­ла од­повідать на два бо­ки. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич і собі щось роз­ка­зу­вав Ме­ласі й ля­щав ви­со­ким ле­пет­ли­вим те­нор­цем. І Ме­ла­ся, і Ула­се­вич од зав­зят­тя ніби аж ви­со­ло­пи­ли язи­ки, не­на­че кри­ви­лись од­но з од­но­го. Гук од роз­мо­ви аж лу­нав по по­ко­ях. Зда­ва­лось, ніби самі шиб­ки в вікнах дзвеніли й то­рохтіли, не­на­че в час ве­ли­ко­го гро­му. Га­лас і тріщан­ня ли­лось, со­та­лось, пе­реп­лу­ту­ва­лось, мов поп­лу­тані нит­ки. Один ха­зяїн сидів ок­ро­ми од усіх і по­зи­рав на всіх, ніби мов­чаз­ний та су­мо­ви­тий мірош­ник, кот­рий сидів мовч­ки й кмітив, чи не вис­ко­че ча­сом будлі-який навісний ку­лак з ко­ле­са та не лус­не йо­го ме­жи очі. Він вря­ди-го­ди тільки вми­ку­вавсь в роз­мо­ву, ча­сом вки­дав слівце своїм гуч­ним ба­сом. І зда­ва­лось, не­на­че важ­кий тов­кач сту­пи вря­ди-го­ди гу­пав се­ред то­го зи­ку, ля­щан­ня та ве­ре­щан­ня. Ви­со­ке та ши­ро­ке чо­ло в Гу­ко­ви­ча ніби по­ясніша­ло. Сли­ве чорні здо­рові очі по­ве­селіша­ли. Він розп­рав­ляв довгі здо­ро­вецькі при­палі си­ви­ною ву­са й ве­се­ленько ско­са по­зи­рав, як Ула­се­вич упа­дав ко­ло Ме­ласі й не зво­див з неї очей.

Говорючий, жва­вий ву­са­тий гість да­вав ніби якусь надію…

Вже над­ворі су­теніло, як ця ніби го­ро­би­на тріску­ча зграя зня­ла­ся з місця, пе­ре­летіла в прос­тор­ну сто­ло­ву кімна­ту й обсіла навк­ру­ги дов­гий стіл, ба­га­то приб­ра­ний, ряс­но зас­тав­ле­ний уся­ки­ми наїдка­ми та об­ти­ка­ний блис­ку­чи­ми пляш­ка­ми. За сто­лом не вга­ва­ло ні на хви­ли­ну та­ке са­ме тріщан­ня та гомін. Обід був нав­ди­во­ви­жу ба­га­тий та смач­ний. Пот­рав бу­ло ба­гацько. По­жи­вок був трив­ний, ду­же си­тий, сільський. Усякі пе­чені сли­ве пла­ва­ли в свіжісінько­му маслі. Про­вор­ний най­мит Грицько на цей час ски­нув сви­ту й на­тяг сірту­ка та білі ба­вов­няні ру­ка­вич­ки й зруч­но зви­вавсь ко­ло сто­лу. Усе бу­ло до ла­ду, ба­га­то, по-місько­му. Ви­на бу­ли добрі й до­рогі. За де­сер­том за­шипіло шам­панське в чар­ках.

«Добре жи­вуть оці Гу­ко­вичі. Ма­буть, ма­ють чи­ма­лий засіб. Усе в їх не по-прос­тацько­му, а по-місько­му; усе на панський лад. Тре­ба б при­че­питься доб­ре до цієї Ме­лан­ки, - мірку­вав та га­дав Ми­хай­ло Ула­се­вич, дуд­ля­чи смачні ви­на на всі зас­та­ви. - От де прис­тать би у прий­ми на усю маєтність та за­жи­ти діди­чем! Ки­нув би ік дідьку оту служ­бу в уся­ких без­тям­ких «стра­хо­вих кан­це­ляріях». Тут мені своя во­ленька во­ли­ла б. Ту­теч­ки я був би са­мостійним па­ном на всю гу­бу. А то ти­няй­ся та ни­кай по тих кан­це­ляріях, аж чуб тобі ча­сом стає мок­рий. І волі тобі не­ма, і засіб кат зна який. Ко­ристі з тієї служ­би, як з ца­па мо­ло­ка».

Після обіду пе­рей­шли пи­ти кофій в прос­тор­ну світли­цю. Грицько, кот­рий став на цей вечір Гри­горієм, вніс здо­ро­вий лис­ню­чий ко­фей­ник і пос­та­вив на зас­те­ле­но­му під стіною столі. Ко­ло сто­ла сто­яли пальми та чор­на арап­ка з білим за­воєм на го­лові, з лам­пою в ру­ках, підня­тих вго­ру, не­на­че зу­мис­не бу­ла пос­тав­ле­на, щоб світить на стіл і на Ме­ла­сю зад­ля то­го, щоб во­на зда­ва­лась кра­щою під лис­та­ти­ми та ла­па­ти­ми пальма­ми в сутінках.

- Прошу сідать ту­теч­ки, ко­ло цієї чор­ної світил­ки, як прод­раж­нив її мій ста­рий, - зап­ро­шу­ва­ла Гу­ко­ви­че­ва.

- Прошу в гості до на­шої світил­ки! - бовк­ну­ла й собі Ме­ла­ся, тик­нув­ши пальця­ми на світил­ку, ніби на­тя­ка­ла Ула­се­ви­чеві: «Ди­вись, мов­ляв. І ми обс­тав­лені по-сього­час­но­му, незгірше Таїси Андріївни Сват­ковської».

- «Світилка - шпилька при стіні; а на ній со­роч­ка не її…» - по­жар­ту­ва­ла мо­ло­денька Ліда.

- Та на їй й со­роч­ки кат­ма! При­ди­вись ли­шень га­разд! - бурк­нув батько, втя­мив­ши доч­чи­не на­тя­кан­ня на по­зи­чені гроші, за котрі бу­ла куп­ле­на та чор­на світил­ка.

За кофієм Ми­хай­ло Ула­се­вич сів ко­ло ха­зяїна і вже був на­ла­го­дивсь по­ча­ти роз­мо­ву з ста­рим про бджільницт­во, в кот­ро­му ста­рий ко­хав­ся. Ула­се­вич навіть по­ви­учу­вав на­пам'ять де­котрі трудніші місця з книж­ки, щоб ча­сом не по­ми­литься та не вбре­ха­тись в роз­мові з ста­рим, досвідче­ним в пасіках. Але Ме­ла­ся дзи­го­ри­ла та все обер­та­лась в роз­мові до Ула­се­ви­ча, щоб звер­ну­ти усю йо­го вва­гу на се­бе й при­ча­ру­вать до реш­ти.

Після кофію усі поп­ро­си­ли Лю­бу сісти за ро­яль і заг­рать щось ве­се­леньке та гар­неньке, щоб заг­нать сільську нудьгу на оче­ре­ти та на бо­ло­та, як ка­за­ла ха­зяй­ка. Лю­ба сіла й жва­во пе­рег­ра­ла кільки шум­ли­вих, не­на­че брик­ли­вих вальсів та польок. Але ро­яль сто­яв дав­но не нап­рав­ле­ний, бо