Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

- Та ну, Настусю, к нечистій матері! Що ти мене ведеш, мов п'яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по по­лю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись!

Як же здивовавсь Петро, пізнавши Кирила Тура (бо се він самий і був). І, дивне діло! Так йому зрадів, наче рі­д­но­му бра­тові; а що недавно бились на смерть, про те йо­му й ба­й­ду­же.

І Кирило Тур зрадовавсь; привітавсь так, як із давнім при­я­телем.

- Поздоровляю, - каже, - по ліках! Ну, не думав я, щоб піс­ля та­кої­ руки ще ти дививсь на божий мир. Та й сам я - мо­ви­ти пра­вду­ - не хотів би більш підійматись на ноги. Бог знає, чи тра­питься вдруге так гарно вкластись спати.

- Не знать що ви говорите, братику! - каже йому дівчина, ди­влячись люб'язненько йому в вічі і ще таки держачи йо­го за руку.

- Мовчи, бабо! - сказав Кирило Тур. - Ваш брат у сьому не тямить сили. Вам жизнь іздається казнає-чим. Хата, піч, по­ду­шки - ото вам і все щастя. А козакові поле не поле, мо­ре не мо­ре, щоб ізнайти долю. Козацька доля в бога на ко­лі­нах. Ту­ди і рветься наша душа, коли хочеш знати... Та чи з тобою ж про сі речі вести розмову? Я вже, братику, - обе­рнувсь Ки­ри­ло Тур ізнов до Петра, - покидав зовсім сей світ, набитий ба­бами та всякими химерами, уже був і ногу поставив на по­ріг, щоб іти в далеку дорогу, так що ж? Уче­пились за мене до­брі люде і таки вернули назад. Думають, куди яке добре ді­ло зробили, що не дали вмерти! Їм здає­ться, що й нема вже в бога нічого кращого над оцю мізерну жизнь; а от, у кого то­вку є хоть за шеляг, то всякому скаже, що вона не стоїть ні­якогісінького жалю!

- Скажи ж мені, - перебив його мізкованнє Петро, - як отеє ти опинивсь на сім боці?

- А так, - каже, - що взяли добрі люде та й давай няньчи­ти, спо­вивати, купати, наповати усякими зіллями, а далі й сюди з собою завезли. Дуже тут мене треба! І куди ж утра­пи­­ли? Як­раз у хату до моєї матері! Тут уже баби як попали мене в свої лапи, то от, як бач, ніяким побитом не од­кара­скаюсь. При­тьмом кажуть, що я нездужаю; а я так незду­жаю, що ве­д­ме­дя б за ухо вдержав. Коли б не божий чо­ло­вік, то довелось би з нудьги пропасти між плаксивим баб­ст­вом. Той, спасибі йо­му, розважить таки інколи душу ко­зацькою піснею та й на бо­жий мир дивиться по-лю­дськи.

- А побратим же твій де? - спитав Петро.

- Побратимові, - каже, - моєму тепер доволі діла. Хочемо за­­да­ти перцю городовій старшині, так шатається тепер по всіх усю­дах, наче ткацький човник по основі. Нап'яли бра­тчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що ні руками, ні ногами не повернете.

- Слухай, брате, - каже Петро, - коли казати, то кажи ясно, а не загадками.

- Кажи йому ясно! - засміявшись, мовив запорожець. - Який те­пер чорт скаже тобі що-небудь ясно, коли звідусю­ди на­хма­рило? Виясниться вам хіба тоді, як заторохтить грім та за­блискає блискавиця. А вже до сього не далеко. Ка­зав по­братим, що вже над Остром, у Романовського Куті, наші і кош заложили. Сьогодні, тривай, чи і сам Іван Мар­ти­нович не прибуде з отаманнєм; а к завтрьому ік ранку, щоб і бояре ца­рськії не над'їхали. Чорний люд зби­рається під Ніжень, як са­рана. Кажуть, у Ніжені під раду великий урожай на кар­ма­зи­ни...

У Петра од таких речей аж мороз пішов поза шкурою. Перш усього подумав він про свого панотця. І вже хотів був бігти до хутора, щоб його сповістити, да згадав, що панотець у дорозі. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб як-не­будь і їй у козацьких чварах не до­ста­лось, а ще більш боявсь, щоб Кирило Тур, під сей кала­мут­ний час, удруге не вкрав її, так як у Києві. Що ж тут чи­ни­ти?.. «Заведу про неї річ із запорожцем!» Да й натякнув про Лесю.

- Ге-ге-ге! - каже, зареготавши, запорожець. - Невже ти ще й досі не викинув з голови тії дурниці? Мені здавалось, до­­сить пустити чоловікові з піввідра крові, щоб одумавсь, аж, мабуть, ні! Мабуть, вас няньки вже змалечку заго­до­ву­ють та­­­кою кашею, щоб і з сивим волосом не пере­став чо­ло­вік липнути до баб!

- А ти, вразький придиусе, - каже сміючись Петро, - нев­же б то занедбав дівчину, що бивсь за неї, мов скаже­ний?

- Пху! - аж плюнув з серця запорожець. - Став би я тепер ду­мати про таку пакость! Один тому час, що чоловік іс­кру­ти­­ться. Тепер давай мені хоч копу таких дівчат, то, їй-богу - от велике слово «їй-богу» - усіх оддам за люльку тю­тюну!

Полегшало в козака на душі.

- Ну, куди ж, - каже, - отеє ти ідеш?

- Та от бач, божий чоловік звелів мені проходжуватись по пущі, а баби мої... се сестра моя, коли хоч знати, а там у ха­ті ще й мати є... так баби мої не ймуть віри, що я одужав. Та вже я їм сьогодні докажу, що пора їм од мене одчепи­тись: осі­д­лаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв Черевань. А що пак Черевань?

- Тут із нами у Гвинтовки, - каже Петро.

- Дак ми з тобою сусіде, - сказав запорожець. - Ну, брати­ку, бу­демо ж тепер жити мирно, коли тілько проживе те­пер ми­р­но хоч одна душа на Вкраїні? А поки що ходімо лиш у ха­ту та поснідаймо.

Петро на те ізозволивсь. А в хаті вже поралась коло печі стара мати: пекла млинці на сніданнє.

- От і моя ненька старенька, - сказав Кирило Тур, да й ка­же ма­тері: - Коли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той са­мий, що разом нас із ним нашпиговано під Києвом.

А Петрові шепче на ухо:

- Я не скажу їм, що не який враг і нашпиговав мене, як не ти; а то дивитимуться на тебе бісом. Сі баби ніяк не зба­г­нуть, що сьогодні можна з чоловіком рубатись на